Слуга скрикнув, зіщулився на своєму сидінні. Дантез підігнав свого коня, штурхнувши його шпорами, порівнявся з підсобним сивком, що входив у склад упряжки — цугу, потім вдарив форейтора плазом шаблі по спині. Слуга закричав, звалився убік, прямісінько поміж ремені упряжі, і зник під копитами розігнаних, перелякано хрипучих коней, що тягли карету.
Дантез не вагався ні хвилиною більше. Коні мчали, немов шалені, летіли як вітер, тягнучи карету, що підплигувала на каменях та небезпечно скрипіла. Одним швидким рухом він викинув ноги з стремен, скочив на сивка, вхопився за розвіяну гриву, підтягнувся догори та усівся в сідлі. Другий візник скрикнув, націлився батогом, але ж тої самої миті Кноте, що галопував рядом, вдарив його по лобі кістяною рукояттю пістолету, схватив за шию та пригнув до сідла. Дантез схопив повіддя пристяжного коня, потягнув їх, ще й відхилився назад, стримуючи ошаленілу тварину.
Йому вдалося, хоча й не відразу. Сивко дико заіржав, закрутив головою, звільнив, а разом із ним — і останні коні в шестерному цугові. Карета заколихалася, покотилася все вільніше, а потім і зовсім стала в хмурі пилу.
Дантез першим кинувся до дверей. Короб транспортного засобу був великий, оббитий оксамитом та срібними бляшками. На дверях повісили маску, що викривляла рота в іронічній посмішці. Не герб, не знак власника, а покрите сріблом обличчя, що було подібне на ті заслони, які носили актори; і такими ж красиві дами укривали власні обличчя на балах-маскарадах. Француз рвонув клямку, але Регнард відштовхнув його і сам скочив всередину. Дантез пішов по його слідах, а Кноте зі своїми кнехтами відкрив дверцята з іншої сторони.
В кареті знаходилася жінка. Молода, вдягнена в оксамитну сукню у відповідності до французької моди, яку в Речі Посполитій завела Марія Людовіка — з мереживним декольте, відкриваючим опуклості грудей та спину аж до лінії лопаток, прикрашену енгажантами[31] та мереживами по рукавах. Свого чорного волосся жінка не збивала високо, не завивала у локони, але ж носила його розпущеним, з встромленою у нього розою у відповідності до іспанської моди, яка ще рідко зустрічалася у Речі Посполитій. Рис її обличчя Дантез не бачив — жінка притисла до нього золоту маску, інкрустовану дорогоцінним камінням. Її великі сірі очі, оточені довгими, чорними віями, безпокійно дивилися на Регнарда та його обірвану компанію.
— А ось і я, Євгеніє, — промовив Регнард тихим, зловісним голосом. — Я ж обіцяв, що ми ще зустрінемося. А я завжди дотримую своїх слів.
— Шкода турбот, Регнарде, — відповіла та холодно, хоча й дещо тремтливо. — Чи не чітко я висловилася, що твої залицяння мені огидні? Чи може ти не пануєш над собою, як жеребець, що винюхає кобилу, і потрібне залізне вудило, щоб стримати тебе?
Регнард вдарив незнайомку в обличчя. Жінка скрикнула, впала вбік. Маска випала в неї з рук, відкриваючи дрібне лице та кармінові вуста. Регнард не дав їй прийти до тями: схватив за волосся, підняв до гори, поволік до дверей, а потім вдарив ще раз, схватив під руку та брутально випихав назовні. Євгенія знову скрикнула. Вона скотилася по східцях прямо під підковані чоботи Кноте і його рейтарів, в бруд та пил проїжджого тракту. Дантез дивився на все це розширеними від подиву очима. І що все це мало означати? Бо Регнард просив у нього допомоги у викраденні своєї коханої, в руці якої йому відмовили її опікуни — сім’я Фредро. То в чому ж, дідько його забери, була тут справа?
Регнард, задихаючись, схопив Євгенію за волосся та брутально підніс на ноги, відхиливши її голову назад.
— Шановні кавалери. Подивіться на цю прокляту мурву, на цю гулящу дівку, паршиву францювату[32] лярву! І оце сьогодні настав день, коли я прийшов подякувати їй за все, що вона для мене зробила. І повірте мені, відплачу я їй гідно!
Він схватив жінку за сукню на грудях та розірвав, роздираючи оксамит та мереживну сорочку, розхиляючи корсет, що підтримував красиві груди, увінчані великими темними сосками.
— Так хто перший до тієї повії, мил’с’дарі? Поспішіть, раніше ніж спаде її голова!
Заскочені рейтари не знали, що й робити. Те, що вчинив Регнард, було настільки несподіваним, що ніхто й подумати не міг, щоб повтішатися дещо з захопленою молодицею. Навіть Кноте сплюнув крізь поламані зуби, заморгав лівим оком, запалим у глибину черепа.
31
Енгажанти (франц. Engageantes) — дво- або тришарові манжети з мусліну, газу або мережива, присутні у французькій жіночій моді кінця 17–18 століть.