І впав до дірки з-під сучка! І зник!
Стогін розчарування вирвався з грудей гайдуків, ката та прислуги. Староста пронизав Дантеза блискавкою погляду.
— Програв, мил’с’дар! Добре, забирайте його!
Слуги потягли Дантеза до шибениці. І власне тоді хтось заступив їм дорогу. То був молодий, темноволосий шляхтич, Марек Собеський.
— Стійте! — владним голосом скомандував він. — Затримайтесь!
— У чому річ, мил’с’дар? — спитав староста. — Він же нехибно програв!
— Ще невідомо, скільки там вийшло на останній кості. Знайдіть її та перевірте!
— Нехай кине ще раз! — буркнув вахмістр.
— Нащо?! — відповів йому староста. — Часу немає! Все рівно буде висіти!
— Veto! — з люттю гримнув Собеський. — Не дозволяю. Невже ж то, пане Мадалінський, ви вже позбулися чеснот і залишків совісті? Не дозволите в’язневі під шибеницею мати хоч тінь надії на зміну судьби? Оце по-християнськи!
Староста схопився за шаблю, але ж стримався.
— Шукайте кістку!
Слуги кинулися до підставі ешафоту. Вони дісталися під помост і там шукали маленьку річ. Дантез був готовий втратити свідомість.
— Немає кості! — крикнув знизу хтось з людей старости.
— Нема!
— Ось вона, тут! Нехай кине ще раз!
У входу на ешафот встав самотній шляхтич в чорній делії, обшитій хутром білки, з шаблею-вірменкою[39] на боку. На витягнутій долоні в чорній рукавиці він тримав малу, чорну гральну кість.
Староста кивнув головою, погоджуючись. Незнайомець подав кубик французу. Бертран похитнувся, ледь не впав.
Одна кістка. Шість очок.
Шість черепів Смерті.
Брама до життя та волі.
Дантез взяв кубик дрижачою долонею. Вона була ніби лід.
Оперся на край барабану.
Кинув.
На виник і не дивився. Закрив очі та чекав, коли слуги потягнуть його до шибениці.
Він почув якийсь шум, здушений стогін, а потім барабанний дріб. Юрба захлиснулася вигуками. І нічого не діялося. Ніхто до нього навіть не доторкнувся. Ніхто не потяг на смерть.
Дантез підняв опухлі повіки. Перший з рейтарів танцював на мотузі, оскільки у нього з під ніг вибили драбину. Кат схватив його за ноги, притримав и потягнув донизу. Вмираючий захарчав, затремтів и застиг.
Другого рейтара повели до другої шибениці. Ксьондз перехрестив його, благословив, кати затягнули вояка на драбину, наділи петлю.
В вухах Дантеза наче гук грому прогриміла драбина, що впала на дошки, і скрип мотуза під тягарем повішеного.
Він подивився на барабан.
Шість, п’ять, п’ять.
Він спасся. Пережив дивним розпорядженням долі, врятований власне тоді, коли відмовився від власної честі та гордості. Очами він пошукав Собеського, відповідального за його звільнення, але ж ніде його не бачив.
Дантез похитнувся, але його підтримали гайдуки старости. Хтось залив йому до горлянки декілька ковтків горілки.
— Шевальє Бертране де Дантез, — тихо промовив юридичний староста. — Милість Його Королівської Величності звільнила тебе від стрічка. Цим роблю вас вільним. Можеш піти, але ж попереджаю, що вирок, що висів на тобі, було замінено на інфамію. Ти тепер вийнятий з під права, кожен може безкарно вбити тебе. Даю тобі два тижні на те, щоб покинути кордони Речі Посполитої, а потім накажу шукати тебе по всій Червоній Русі. До Семиграддя[40] у тебе два дні шляху; маю надію, що ти, пане кавалере, скористаєшся цим трактом.
— Зроблю, як кажете, шановний пане старосто, — буркнув Дантез.
Він ще ковтнув горілки, а потім, при підтримці гайдуків, направився до сходів, що вели донизу, не ушанувавши хоча б поглядом рейтарів, що похитувалися на шибениці.
— Пане Дантез, дозволь, мил’с’дар, на слівце.
Бертран підняв голову. Перед ним стояв його рятівник. Таємничий шляхтич, який перед тим підсунув йому того останнього, рятівного кубика.
— Слухаю.
— Якщо бажаєш, кавалере, їдь тоді зі мною. Мам справу, яка не терпить зволікання.
Дантез похитав головою. А потім схилився до самої землі.
— Проводьте. Я винен вам життям.
Він ще озирнувся на ешафот, на юрбу селян та міщан; на шляхтичів та слуг. Але ж Собеського ніде не помітив.
Якби хтось потім спитав у Дантеза, яким чином доїхали вони до чудового замку в Красичині, Бертран не зміг би дати хоч-якої відповіді. З цієї подорожі він не запам’ятав майже нічого. Відразу ж за Львівською Брамою вони повернули на південь, а потім вже старі тропи вели їх через ліси, гори та долини, прямо на південь. Врешті, коли вже було майже темно, а над горами зійшов круглий білий місяць, перед ними в долині Сану з’явився замок — майже зі сну — з витягнутими білими вежами, з годинниковою баштою, з мостом та зубчастими стінами. Світло місяця та зірок відбивалося у ставах та розливах навкруги стін. Видовище було настільки красивим, що Дантез вдивлявся в палац та темне небо над горами ніби зачарований. До себе він прийшов тільки тоді, коли кінські копита застукали на дерев’яних колодах мосту, що вів до замку.
39
Вкрай популярною в Польщі шаблею була «вірменка» — «вірменська» або «львівська» шабля. Вона широко використовувалася поляками у другій половині XVII — у першій половині XVIII століть. Питання походження цього виду шаблі та її відмінних рис досить заплутане і досі викликає суперечки фахівців. Подібну зброю виготовляли вірмени, що осіли в Польщі (насамперед у місті Львів), що рятувалися від татарського та турецького геноциду; ці шаблі несли у собі риси татарського типу, перероблені з урахуванням культурних особливостей вірменського народу. «Вірменки» багато і химерно прикрашалися, вірменські шаблі вважалися парадною зброєю, і охоче розкуповувалися багатими людьми (або тими небагатими шляхтичами, які намагалися «пустити пилюку в очі»). Однак вони так само використовувалися і як бойова зброя; причому бойові «вірменки», на відміну від інших типів бойових шабель, так само багато прикрашалися, і фактично мали подвійне призначення: і парадне, і бойове.
40
Трансильванія (лат. Transilvania «Залісся», рум. Transilvania (Ardealul), нім. Siebenbürgen («Семиграддя»), угор. Erdély) — історична угорська та румунська область на північному заході Румунії.