Життя мало для Дантеза присмак старого, вистояного десятиріччями угорського вина[41].
Вони в’їхали на замковий двір і зійшли з коней. Незнайомий повів Бертрана по сходах до надмірно освітлених замкових кімнат. Коли затрималися в великій передній, Дантез переконався, що в замкові відбувався бал-маскарад. Француз почув музику, що лунала в головних залах, побачив крізь щілину в незакритих дверях постаті, що сунули в танцювальному хороводі наче привиди чи упирі. Він розпізнавав дам, кавалерів та польських шляхтичів, з дивними тюрбанами на головах, з обличчями, закритими масками.
Бертран здригнувся, коли слуги принесли костюми для них. Незнайомець надів широкий вишитий зірками плащ чаклуна, спичастий ковпак та маску Гермеса Трисмегіста[42]. А Дантез… Для нього було приготовано інше вбрання. На його каптан було накинуто сорочку з грубого полотна, без коміра. Він ледь не зомлів, коли спам’ятав, що таку ж мав сьогодні на собі під шибеницею. То була смертна сорочка.
Француз рвонув за тканину і кинув переляканий погляд на свого рятівника, але ж той владним жестом приклав вказівний палець до вуст. А потім Дантез здригнувся вдруге, коли слуга приніс та зав’язав йому на нозі відірвану петлю катівського мотуза. А потім на обличчя йому наклали маску, що представляла бліде і викривлене обличчя мерця. Дантез одержав вбрання висельника, якого підвісили за ногу!
На знак голови провідника вони рушили через кімнати. Маскарад був у розпалі — в кімнатах пили, гралися, займалися любов’ю, танцювали та бавилися грою у Wirsthaus[43]. Дантез протискувався крізь різнокольорову юрбу гостей і в глибині серця чув все більший неспокій. Щось не подобалося йому у вбранні оточуючих. Він зустрічав пустельників, жінок та чоловіків, перевдягнених в місяці та зірки, в алегорії справедливості, лицарів та королів, що тримали мечі, булави та келихи. В самому центрі цього людського виру на троні засідав диявол, однією рукою спираючись на вежу. Щось все це Дантезові нагадувало. Він ще не знав, що саме, але він був на крок від того, щоб викрити таємницю.
І нарешті до нього дійшло: все це були костюми з великих та малих арканів таро. Він ішов через юрбу карт, кожна з яких могла персоніфікувати людську долю та призначення; трагедію, або ж усміх фортуни. Дантез не міг заперечити, що для нього вбрання вибрали напрочуд вдало. Адже він був Шибеником — картою, що означала людину наївну, вірну чи закохану ніби молодик. Він ішов, ледь живий від подиву, минаючи Магів, Зірок, лицарів булав та келихів, оточений хороводами не знаних йому постатей.
Нарешті Маг завів до дужої, наріжної замкової башти. Високі, похмурі внутрішні покої були освітлені сотнями свічок. Вогні дрижали, хиталися, розсилаючи по стінах кавалькади нечітких відблисків та тіней. А на фресках, на зображеннях та картинах царювала Пані Смерть.
Приміщення було каплицею палацу, а її оздоблення аж занадто добре нагадувало, настільки тендітним та нестійким є людське тіло. Бертран бачив скелети, що виходили з могил і запрошували живих станцювати danse macabre[44]. Він бачив, як смерть вела до танцю польського шляхтича, іудея, магната та єпископа; як вона забирала дітей та старців, юнь, солдат та розбійників.
А поза тим, вона ж чекала Бертрана посеред кімнати.
Коли вони підійшли поближче, постать Смерті піднялася зі стільця з підніжкою та окинула Дантеза величним, гордовитим поглядом. Обличчя чоловіка затуляла маска Смерті, на чорному колеті було намальовано кістки скелету, навіть на пальцях оксамитних рукавичок було додано срібні, довгі кігті. Бертран не знав, перед ким він стоїть, але ж в жестах незнайомого було стільки достоїнства, що він відразу ж відчув, що має справу з можним паном — може, з одним з магнатів чи українних королев’ят Речі Посполитої.
— Ваша милість, — шляхтич, який привів француза, склав низький церемоніальний уклін перед Смертю. — Це та особа, про яку ми говорили.
— Кавалер Бертран де Дантез, колишній дворянин королеви Марії Людовіки, — промовив Смерть голосом, навиклим до надання наказів. — Осуджений на смерть за напад та ґвалт на широкій дорозі, якому вирок замінили з милості Його Королівської Величності на довічну інфамію.
41
Węgrzyn (вєнгжин) — вино з Угорщини, вироблене з висушеного винограду, назва угорських вин, які раніше використовувалася в Польщі. У 16–18 століттях бочка угорського вина могла коштувати близько 100 польських злотих, тому часто робили підробки, а погані вина приправляли спеціями, щоб вони видавалися більш якісними.
У минулому понад усе цінувалися солодкі та міцні вина — чим солодше та міцніше, тим краще — тому імпортували переважно солодкі, золоті токаї з Угорщини. І саме з ним асоціювалося слово «вєнгжин», так що навіть у словниках не доводилося додавати, що малося на увазі угорське вино. Тим не менше, у всіх книгах про шляхетську Польщу п’ють виключно вєнгжина? Звідки гроші?
42
Гермес Трисмегіст — бог в елліністичному Єгипті, який сполучав у собі риси грецького бога Гермеса та єгипетського Тота. Гермесу Трисмегісту приписується авторство герметичної, себто окультної, літератури, доступної тільки для втаємничених: для давніх окультистів навіть Іліада та Одіссея Гомера фігурували поміж книжками Гермеса Трисмегіста.
44
Данс Макабр (гал. від фр. Danse macabre, італ. Danza macabra) — алегоричний сюжет живопису та словесності Середньовіччя, що є одним з варіантів європейської іконографії тлінності людського буття: персоніфікована Смерть веде до могили танцюючих представників усіх верств суспільства — аристократів, селян, чоловіків, жінок, дітей…