Дантез і оком не повів. Він поставив на столику інкрустований сріблом футляр та відкрив застібки. А потім видобув з темних нутрощів те, що спочивало там, укрите від людського зору.
Яскравий блиск упав на обличчя Калиновського. Польний гетьман застиг, побачивши щирозолоту булаву. Він дивився на неї, ніби зачарований, а потім витягнув руку за ознакою гетьманської влади.
Але ж долоня його схопила лише повітря. Дантез дуже швидко відвів руку з булавою. Гетьман схопився зі стільця, і тоді француз склонився і подав йому булаву рукояттю вперед. Калиновський немов вирвав її йому з руки.
— Велика булава! Але ж як це? Звідкіля ж то…
— Це лише маленький дарунок вельможному панові гетьманові. Я б сказав — задаток всього того, що я і мої патрони можемо для вашої милості учинити. Ця булава була в руках його милості небіжчика Станіслава Конєцпольського, який розбив Густава Адольфа, Лева Півночі, який козацьку, татарську та язичницьку навалу утримав у кордонів Речі Посполитої.
Очі Калиновського роз’яснив блиск, який не поминув уваги Дантеза.
— Булава, яку ви, пане, тримаєте, це лише блискуча прикраса. Вона нічого не варта, якщо за нею не йдуть королівські надання. Однак, ти можеш бути певним, що мої повелителі підтримають вашу милість в зусиллях за достоїнство великого коронного гетьмана.
— Це ти мене порадував. — Гетьман хлопнув в долоні. Слуга приніс другий кубок для Дантеза, налив у нього червоного, немов кров, вина. — Щоб мене кулі побили, давно я не бачив такого ж доброго подарунка. Проте, пане Дантез, я добре знаю, що на цім світі нічого задарма не буває. І яка тоді ж ціна за уряд, про який я давно вже мрію?
Дантез посміхнувся. Розмова приймала все більш успішний для нього оборот.
— Цю ціну милостивий пан готов понести вже роки чотири. Це з тих пір, коли під Корсунем[62] язичники взяли вас до ганебного полону. Це з тих пір, коли одягнені в кармазини та кролев’ята не дали і горсті ламаних шелягів заради викупу вас. З тих пір, коли король обминав пана під час роздачі урядів; козаки показували тобі голі зади, а шляхта вимагала суду за Корсунь та виправу на Вінницю в минулому році. Присядь же, майбутній великий коронний гетьмане. Присядь і послухай… То все вже минулося. Після того, що ти учиниш, ніхто вже не всмілиться піднести на тебе руки. А як навіть і підніме, ти ту руку відрубаєш!
Калиновський слухав тих слів ніби зачарований. Він присів на табурет, зробив ковток з кубка. Голос Дантеза робився все більш тихішим, все більш їдким. А все це, дякуючи наукам Євгенії.
— Ти мусиш доконати те, що не вдалося князеві Яремі шаблею, палями та шибеницями, а Оссолінському[63] — політикою, зрадами та договорами. Ти повинен заспокоїти Україну так, щоб в ній запанував мир Божий. Щоб ніколи вже не повстало козацьке гультяйство проти Речі Посполитої.
Дантез проковтнув слину.
— Хмельницький готується до походу в Молдавію. Збереш військо, пане, загородиш йому дорогу, а потім… Розіб’єш козаків і підеш на Україну, щоб запровадити там Божий мир. Викорениш гультяйство та запорозьких різунів, щоб кров їх попливла аж до Дніпра. І ніхто тобі в цьому не перешкодить, хоч би і другий Ісус Христос в Україну зійшов, хоч би Його Матір за козаками просила, ніхто запорожців з твоїх рук не вирве. А от коли скінчиш… Коли ніби лев ляжеш на димній від крові Україні, тоді можеш бути певним, милостивий пане, що король, після того, як ми йому нашепчемо, надасть тобі велику коронну булаву… А коли хворобливий Ян Казимир ляже на катафалку, на твоїх скронях опиниться…
— Ні! — рикнув Калиновський. — Не спокушай мене, безглуздий! Я сам знаю, що мені робити! Сам віддам накази! Іди вже геть!
— Ваш покірний слуга!..
— Ні, чекай! Залишися. Мил’с’даре Дантез. Не приймайте цього близько до серця. Мені ж… нелегко. Військо бунтує, до нас ще не дійшли останні чверті[64], не дійшла капітуляція[65], бо сейм було зірвано. Товариство по хоругвах перешіптується. Десь малий шумок, а з нього конфедерація повстане!
— Не мушу я вчити тебе, пане, що робити з норовливою солдатською юрбою, — буркнув Дантез. — Primo: перекупити поводирів. Secundo: повісити тих, хто чинить опір. То чому досі, — він поглянув в сторону табірного майдану, як би сподіваючись побачити там шибеницю, — не бачу я бунтівників на мотузах? Де твоя влада, милостивий пане гетьмане?
— То все не так просто, — буркнув Калиновський. — Якщо я повішу хоча б одного, армія збунтується. В гусарській хоругві мил’с’даря Любомирського є один шляхтич, який відкрито призиває до непослуху; він заявляє, що я згублю все коронне лицарство.
62
Би́тва під Ко́рсунем (15–16 (25–26) травня 1648) — одна з найяскравіших звитяг в історії українського війська, яка відбулася 26 травня 1648 року, за часів Національно-визвольної війни 1648–1654 років. 15-тисячне українське козацько-селянське військо Богдана Хмельницького спільно з 3 000-загоном кримськотатарської кінноти на чолі Тугай-Беєм розгромили під Корсунем польську армію Миколи Потоцького. Військо Речі Посполитої потрапило в ретельно підготовлену пастку і за чотири години було повністю розгромлене. Більшість жовнірів (солдатів) загинула в бою, а решта разом з командирами потрапили в полон. З усієї 20-тисячної армії врятувалося лише 1,5 тисячі осіб.
63
Єжі Оссолі́нський (1595–1650) — державний діяч Речі Посполитої. У 1648–1650 роках намагався загасити козацьке повстання Хмельницького шляхом переговорів і поступок. 1649 року був одним із розробників Зборівського договору (зокрема, зумів підкупити хана Іслам-Гірея ІІІ).