— І хто ж то такий?
— Дехто Самуель Швірський. Призвідник, шельма, бунтівник та крикун!
— І чому він ще не підставив шию під сокиру?
Калиновський опустив голову. Його висохлі долоні, що стискали булаву, задрижали.
— Той шляхтич врятував мені життя під Вінницею, на плонях[66]. Не можу…
— Тоді нехай ваша милість покладеться на мене. Я ним займуся. А ти, пане, віддай накази про вихід та збери коронне військо.
— Я подумаю над цим.
— Немає часу. Будь-якого дня Хмельницький вирушить свататися до Молдавії! Там відвідає ложницю донни Розанди та захопить дівку Лупула[67].
Калиновський вдарив булавою по столу.
— Досить вже цього!
— Як ваша милість бажає!
— Я загороджу козакам дорогу до Молдавії, стану десь на могилівському шляху.
— Де?
— Поміж Ладижиним та Четвертинівкою. Є там таке урочище[68]… Забув тільки, як зветься…
— Батог, — буркнув француз.
— Так, так власне і називається. Дантез!
— Слуга вашої гетьманської милості!
— Займешся Швірським та полковниками. Не певний я у генералові Пшиємськім та в решті ротмістрів, які не перебувають в таборі, зокрема, в Собеськім. Ти мусиш впевнитися в тому, що вони задумали, а в разі чого — схилити, щоб вони підтримали мене, а не бунтівників.
— Ти сказав, пане — і Собеського… Марка? Старосту красноставського?
— І дійсно.
— З паном Собеським ми знайомі, — сказав Дантез. — І охоче знайомість відновимо. Отже, милостивий пан гетьман, наказуй мені і будь певен у тому, що я допоможу тобі у всьому. А почнемо ми від… месьє Швірського. Де я можу його знайти?
Швірський та його челядь з’їхали з широкого тракту. Дантез вилаявся вже не перший раз за цей день. Сам він поспішав за ними в дощі та мряці від самої Трембовлі, вдягнений у колет простого рейтара, очікуючи, коли ж надійде спроможність зустрітися чотири ока з товаришем з-під хоругви Любомирського. У француза ніяких ілюзій не було. Ця бесіда повинна була закінчитися тонким посвистом лівака і глухим грюкотом тіла, що падає на землю. Тому всю річ треба було влаштувати тихо і непомітно. Тим більше, в цій проклятій, варварській Речі Посполитій, де, не відомо чому, не вважалося достойним ткнути кинджалом в спину, а за вихваляння вбивствами в корчмі чи на ярмаркові можна було втратити вуха, якщо не цілу голову. Польська шляхта, дивним чином, не терпіла підступних вбивств. І треба тут розуміти, це зовсім не перешкоджало їй вчиняти бійки та розгардіяші, влаштувати сварки, розбійні наїзди на сусідів і п’яні скандали. Дивно, але вбивство сусіда по п’янці не похитнуло ні в кого сумління, за умови, що вся справа сталася в поєдинкові або під час трактирної сварки. І навпаки, позбавлення від незручного бандита шляхом встромляння кинджалу йому в спину або вливання отрути в чашу було ганьбило вбивцю, гірше за крадіжку вотумних дарів з-під образу Пресвятої Діви Марії. І що ж за варварська країна! Дантез був переконаний, що навіть в Московії (в якій, до речі, він ніколи не бував) панували більш милі звичаї, а юди, що там жили, напевно були, в порівнянні з поляками, зразками чеснот.
Під три чорти! Куди ж поїхав Швірський?! Дантез підігнав коня, пробиваючись крізь весняну зливу, і врешті, в дощових струменях помітив мокрий, блискучий дах двору.
То було типове степове укріплення, збудоване таким чином, щоб пережити не тільки наїзд татарів, але й розбійний напад сусіда, якого ненавидиш всією душею, напад козаків, бескидників[69] чи збунтованих у конфедерацію солдат з коронних військ. Дворище було обнесене високим частоколом з дубових колод, зверху загострених в гострі наконечники, оточене ровом і валом. Біля жилого будинку стояла висока башта; друга башта, понижче, служила в’їзною брамою; однак на дерев’яному мості стояли гайдуки та збройні слуги, горіли смоляні факели.
Дантез завбачливо сховався за купою кущів біля тракту. Він зіскочив з коня та недобре вилаявся. Якщо Швірський затримається тут надовго, його чекала мало приємна ніч на дощі.
Несподівано ззаду заіржав кінь. Дантез обернувся, схопив рукоять рапіри. Перед ним стояло п’ятеро гайдуків, одягнених в жупани, бекеші та великі хутряні шапки. По них можна було здогадатися, що служать вони великому панові. Їхній ярко-червоний та жовтий одяг іскрився від перлових та золотих ґудзиків, від смарагдів, рубінів та бірюзи[70]. І треба розуміти, як і більшість поляків у день недільний, вони були веселі та, виразніше усього, добре підпиті.
66
Козацькі пастки — ополонки, вкриті хмизом і соломою, вкриті снігом. «У березні 1651 р. морози були доволі сильними, і лід на річці Бог (тепер Південний Буг) ще не скреснув. Зумівши передбачити намір ворога, за кілька днів до приходу ворога оборонці міста за наказом Богуна підготували досконалу пастку: притрусили сіном і соломою рукотворні отвори на льоду, а сніг, який рясно йшов перед сутичкою, довершив тактичний задум козацького полковника. Захисники Вінниці, скориставшись невідворотною метушнею польських кіннотників на воді, провели вдалу контратаку, на чолі якої був особисто Іван Богун. Розгром був абсолютно неочікуваним для польської сторони, а втрати величезними. Очільник польського авангарду Лянцкоронський потрапив в одну із ополонок, був увесь порубаний та побитий прикладами козацьких самопалів». Більше про цю подію можна дізнатися з https://www.istpravda.com.ua/articles/2021/03/18/159171/ (до речі, тут є фото золотої булави Калиновського). Ідея з пастками, нібито, була висунута Богуном.
67
На думку українського історика Ярослава Дашкевича:
68
Власне під горою Батог на березі Південного Бугу, що недалеко від міста Ладижин (поблизу сучасного села Четвертинівка Вінницької області).
69
Бескидники (від Бескиди) — карпатські розбійники-опришки. Цікаво, звідки тут бралися опришки? Поїздами приїздили?
70
Гайдуки, тобто збройні охоронці великого пана, магната, і в такому одязі? Не вірю © Станіславський.