Дантез насилу відкидав від себе це нісенітне порівняння, але у нього було враження, що дивним чином ця країна, яку він багато раз проклинав протягом дня, була нібито тією давньою, втраченою Францією двохсотрічної давнини, коли в ній ще цінили честь і кров, мужність та фантазію. Було так, якби то всі ті чесноти, померлі над Сеною, коли французьке лицарство, що вилило з себе кров на полях Азенкуру та Павії, коли воно було зраджене лицемірною аристократією, проданою з аукціону підлими міщанами, залишилося в Речі Посполитій, якою ще правили ті старі шляхетні лицарі; в той час, як у Європі панували хитрість і зрада разом зі стилетом, отрутою, злочинністю та французькою хворобою.
— Ваша милість, що це з вами?! — спитав гайдук, який вів Дантеза всередину. — Вам стало погано?
— Та ні… ні… Веди.
Слуга відкрив перед ним двері.
Вони увійшли до великої світлиці. Вона була ясно освітлена сотнями свічок та блиском вогню, що палав всередині обкладеного мармуром гданського каміна. Відблиски вогню відбивалися на дорогоцінному камінні зброї, якою були обвішані стіни, вони освітлювали фландрські гобелени та турецькі килими. На оббитих курдибаном[75] колодах висіли коштовні килимки: адзямські, диванські, килимові, шовкові та перські. Їх було стільки, що Дантез майже не схопився за голову, оскільки на звичайні дерев’яні стіни було викладено правдивий скарб. В очі француза, не привиклого до таких достатків, бив золотий блиск оздобних шабель, буздиганів та гончарів, вірменок та ординок в піхвах, інкрустованих бірюзою та смарагдами, польських чорних шабель в більш скромних, бо прикрашених тільки сріблом піхвах; від чисто золотих, управлених дорогоцінним камінням чеканів та надзяків, бунчуків, увінчаних султанами з кінського волосся, картин та свічників.
А на викладеному турецькими килимами полові стояли столи, накриті трьома скатертями, за якими засідала, пила, їла та бавилася шляхта. Панове-браття були добре підпиті. Бенкет тривав своїм чином: вєнгжин і мальвазія, мед-липець та горілка лилися веселими струменями до бездонних горлянок та черев.
Дантез ледве пробивався крізь юрбу гербової братії та слуг, що наливали хазяям келихи, та дуже часто підкрадали їжу зі столу, відпивали з панського келиха, які сварились та ображали один другого. Оточений багато одітою юрбою, одітий у скромний чорний вамс та шкіряний колет звичайного рейтара, француз чув себе звичайним міщанином, сірим зайцем по відношенню до багато прикрашених павичів. Приголомшений, він оглядав несамовите багатство польських панів-братів, на шляхтичів, одягнених в малинові, жовті та зеленкуваті делії, обшиті хутром вовків, білок, соболів, рисей та тигрів, що покривали багато прикрашені жупани, що іскрилися інкрустованими дорогоцінностями ґудзиками, атласом, шовком та дамастом, на підбиті хутором кунтуші з закинутими за спину рукавами-вильотами, на багаті шапки, оздоблені перами чаплі та підвісами, що коштували, на око, з пару сел… Весь цей одяг, ті кольори, хутра та матерії були настільки дико красивими, що у нього складалося враження, нібито він опинився десь в давній Персії, Скіфії чи Сарматії. Але ж враження це зникало, коли він дивився на власників цих багатих речей. То не були варварські обличчя сарацинів чи диких язичників, але веселі, щирі, шляхетські рожі, позначені шрамами-пам’ятками, винесеними з минулих пиятик та сварок, оздоблені густими бровами та вусами. Якби Бертран зайшов до трактиру в далекій Франції або ж в Нідерландах, напевне б його оточували печальні та невдоволені обличчя німчури, що потягала мілкими глотками вино з келихів; багатих міщан та трусливих шевальє в напудрених перуках; людей холодних та витончених, що цідили слова скрививши рота та пильнуючи, щоб, не дай Боже, не уронити ні краплі з келиха чи не впасти в п’яному сні під стіл. На щастя, він знаходився в Речі Посполитій, тому його оточували багрові та грубуваті обличчя польської шляхти, а у вуха били пияцькі співи та крики. Він бачив обличчя, назначені шаблею, синяками та слідами від опіків порохом; рум’яні чи бліді, оздоблені червоними від пияцтва носами, з гультяйським блиском в очах. Русяві чи темні підголені чуприни, буйні вуса — часом і нерівні, бо підбриті сусідом чи конкурентом до панни. Обличчя почтиві та от варті, п’яні та веселі, але ж, над усе — щирі аж до болю зуба, вибитого чеканом чи розбитого рукояттю шаблі.
75
Курдибан (kurdyban) — шкіряні шпалери — різновид шпалер, що набула широкої популярності в Європі епохи бароко. Зазвичай виконували із золотим тисненням, у зв’язку з чим у ряді країн використовується синонімічний термін «золота шкіра».