— Не можемо ми погодитися на те, щоб гетьман військо згубив, — заявив Швірський, вже напідпитку. — Не має порядку, немає послуху в Короні, тому ми повинні взяти справи у власні руки!
— Мовчи, мил’с’дар!
— Вже мовчу, пане Одживольський. Але хочу, щоб ти свої очі відкрив. Якщо вже Річ Посполитою не управляє сейм, якщо вже не дбає про неї король, тоді може самий час, щоб ми, коронне лицарство, захистили її шаблями, перш ніж зробиться вона поставом[77] сукна в руках великих панів, невольницею в кігтях сусідів наших, які — і вам того повторювати не мушу — такі вже примурки та куртини сини, яких ще зі свічкою в пеклі пошукати треба!
— Чекліньський, — буркнув Одживольський, кидаючи собакам обгризену кістку. — Ось що тобі по голові ходить. Хочеш Річ Посполиту направляти всупереч сеймові та королеві. Хочеш сам вибирати податки, відзивати воєвод та старост, як рогачевські конфедерати[78]? Хочеш бути другим Кромвелем в Короні?
— Тільки коронне і литовське військо може вимусити від сейму такі зміни, щоб Річ Посполита знову стала істинною стіною перед Москвою і турками, а не гниючою провінцією. Панове-браття, нас двадцять тисяч. З того: дві — гусари. Удвічі більше панцирної кавалерії. А ще ж волоські та татарські відділення. І драгуни, де кожен другий, це шляхетка-сіромашка з Мазовії чи Підлясся.
— От до мазурів прошу не чіпатися! — скрикнув підпитий Пшедвоєнський. — Не кожен, хто з Мазовії, в драгунах служить! І не кожен мазур сліпим народжується, це вже напевно!
— Ага, а як очі вже відкриє, то всіх ошукає! — зареготав Лещиньський.
— Чи є така сила, яка здатна нас затримати? Чи є такий коронний чи литовський магнат, здатний більше шабель скликати? Це ми — остатнє лицарство Речі Посполитої! І це ми винні її рятувати, доки ще не пізно.
— Мил’с’дар на Варшаву бажає йти з хоругвами, — буркнув Одживольський. — А Богун з Хмельницьким тим часом кинджал в спину вітчизни встромлять?!
— На столицю ми можемо йти навіть і козаками, — процідив Швірський. — Надаю перевагу тому, щоб з ними триматися, ніж з окраїнними королев’ятами! Для мене ліпші запорожці, ніж зрадники та сучі діти, такі як Заславський, молодий Конєцпольський, Остроруг чи Оссолінський, які під Пилявцями військо кинули на згубу та пішли собі. Або ж тиран Ярема, який козаків так вішав і голови рубив, що привів до останнього відчаю!
Хтось поставив келих на стіл з такою силою, що чарки попереверталися і розбилися з брязкотом. А потім став біля Дантеза; то був мужчина, побачивши якого, полковники та ротмістри спускали очі; хтось здригнувся або ж відсунувся від столу.
— Пан Барановський, — шепнув Лещиньський. — Пан брацлавський стольник…
Дантез зиркнув вбік, поглянув на прибульця. І в перший раз від часу, коли показав смерті дулю під шибеницею, почув страх.
Поряд з ним стояв шляхтич середнього росту, з могутніми плечима, які говорили про незвиклу силу. Одягнений він був у колись чудовий жупан з парчі, але ж тепер його шати походили на козацьке лахміття, а не на одяг польського шляхтича. Жупан був потертий, в ньому були видні дірки, весь він був покритий засохлими плямами крові, рваний, також і пояс, і линяла шапка з хутра рисі. За одягом пана стольника можна було прийняти за слугу чи бідного сірячка, що господарює на клаптикові землі десь на кінці світу, чи то десь Подлясю чи Мазовії. Але ж це враження минало, коли ти дивився в його обличчя, деформоване шрамами від порізів шаблями, шрамами на черепі від куль, ра рештки відрубаного вуха, на посивілі волоси, що не держалися під шапкою.
І на очі.
Пусті, бліді, страшні. Що дивилися проникливо; з презирством до смерті, болю та страждань. Якщо Обживольський, Швірський та решта компанії була неотесаними старими воїнами, які день в день заглядали смерті в очі, боронячи Лехістан, то ця людина поряд з ними здавалася вовком. А якщо ж вони були вовками, тоді Барановський поряд з ними був подібний дияволові.
— Прошу ваших милостей, чи я щось не так почув, — промовив він низьким, хриплим голосом, — чи пан Швірський щось говорив про домовленості з козаками?
Стало тихо. Полковники озирались один на одного.
— Не говорив я ні про які нові договори, — відповів Самуель. — Ми підписали з ними білоцерківську угоду. І цього вистачить.
— Сейм її не затвердить. І цілком слушно! Ви тільки подивіться, шановні, що діється на Задніпров’ї. Гультяї знову по містах кучкуються. Різуни пана Войниловича не пустили до Сибрії та Дрогичинець, хоругву пана Сємашки знесли, в Ромнах заперли. Б’ються під Липовим та Рабухами. Ще тиждень-два, і Хмельницький прийде по наші голови. І знову буде, як собака, кров шляхетську пити. І така кров для козаків — це відбірний напій, — зареготав він. — А наші ссаки, по тому, що ми тут п’ємо, то для різунів — чиста оковита.
78
Юзеф Чекліньський, жив на переломі 16 та 17 сторіч, маршалек військової конфедерації 1611–1614 рр., поручник; учасник Московського походу 1609–1611, перед його закінченням утворив військову конфедерацію, метою якої було стягнення простроченої плати; разом з конфедератами він у 1612 р. увійшов до Польщі, захопив володіння короля і духовних осіб та соляні копальні Величка; силою вимусивши від казни майже 3 млн. злотих, він розпустив конфедерацію (1614 р.); засуджений на інфамію (знеславлення), виїхав за кордон; до Польщі повернувся через 7 років.
Тепер уривок з науково-популярної книжки того Яцека Комуди «Бунтівники та п’яниці» (2004): «Наймані війська були у XVII столітті справжнім лихом Литви та Корони. Бо коли Республіка затримувала з виплатою плати своєму війську, служиві з-поміж найманих чи пізніше постійних, висловлювалися за службу гетьманам і об’єднувалися в союзи, звані конфедераціями. Потім рушали всередину країни, підпалюючи і грабуючи, ґвалтуючи і бешкетуючи. Неодноразово траплялося, що власний солдат умів обдерти Республіку набагато більше, ніж її вороги: шведи, або Москва, або татари. (…) В історії Республіки запам’яталися кровопролиттям насамперед три солдатські конфедерації. Конфедерація рогачівська у 1612–1614 роках; (…). Найгірші, однак, спогади залишили по собі солдати з рогачівської конфедерації, які розійшлися широко по країні, палили, били і грабували по всій Литві та Короні».