— То нам відомо, — тихо буркнув Лещиньський. — Але ж не зовсім так, як пан стольник говорить, справи виглядають. Пани Войнилович та Маховський дуже вже страшні постої виправляють; козаків та міщан рубають та замучують…
Барановський безумно подивився на Лещиньського.
— То все поки з панів-братів з Задніпров’я. Там кожен товариш, намісник чи почтовий когось на війні втратив. Кожен, також як і я сам, має порахунки з чернню та різунами. Ваша милість з Великої Польщі, тому і не маєш експерієнції, що має на увазі Войнилович. Ти, пане-брате, чернь та козаків лише на яселках[79] в Познані бачив. А до мене, в мій двір, вони с сокирами прийшли, з кистенями. Воістину кажу тобі — зовсім інакше вони виглядали, ніж маски в краківських вертепах!
— І все ж таки, українні пани пересолюють з жорстокістю, — прийшов на поміч Лещиньському мазур. — Треба нам і далі жити в Речі Посполитій, а не до горлянок собі скакати. Досить вже цієї різні. Pax, милостиві панове.
Підхмелений Пшедвоєнський насилу витримав кривий погляд Барановського.
— Краще було б, щоб на Задніпров’ї кропива та комашня росли, ніж гультяї та зрадники козацькі на шкоду Речі Посполитої та Його Королівській Величності множитися могли. Що можу я вас сказати, мил’с’дарі? Попав наш шляхетський народ поміж млиновими каменями: а саме, козацькою чернню, татарами, Москвою та Швецією. І, або ж буде він змелений, або ж сам каменем стане, щоб ті на порох змолоти. Краще не жити, ніж шляхтичем не бути. Краще вже шляхтичем не бути, ніж дозволити, щоб над нами свавільство в Речі Посполитій над нами мало панувати.
— Бунт треба подавити, але ж з помірністю, щоб наступні не вибухнули, — сказав Лещиньський.
Барановський тихо розсміявся. Всупереч звичаям, він сів на столі, лівою рукою схопив келих, налив собі вина і потягнув солідний ковток, не звертаючи на великополянина уваги. Лещиньський стиснув кулаки, його обличчя потемніло від гніву.
— Якби не тиранічна неволя та кривда, яку ви, панове українні, козакам чинили, цього бунту і не було б! А тепер з ними Корсунь, Пилявці, Зборів[80]…
Барановський знову зареготав, а сміх його був льодовий.
— Що правда, то правда, — буркнув Пшедвоєньський. — Дуже вже жорстоко поступали з козаками українні королев’ята. Церкви замикали, роботи вимушували, до козаків відносилися, наче до похолопленого поспільства. Як хотів козак горілки вигнати, йому котли понищили. Коли мав він хутірець, його в нього забирали. Коли бажав він справедливості вимагати, то нема йому було куди і піти, бо кожен староста у магната в кишені сидів!
— А я про таке вашим милостям нагадаю, — сказав Лещиньський, — що Хмельницький, поки бунту не підніс, був вірним громадянином Речі Посполитої, який під Цецорою[81] воював, ще й до неволі дістався. Про що присутній тут пан Одживольський засвідчити може.
Старий полковник кивнув головою. Одживольський, на щастя, не додав, що судьби Одживольського і Хмельницького виявилися зовсім різними. Першому вдалося втекти з табору гетьмана Жулкевського до кордонів Речі Посполитої, в той час, як майбутній козацький ватажок втратив там батька, а потім стратив літа, стогнучи в язичницькій неволі в Криму.
— А я вам так скажу, — загув пан Пшедвоєньський, — що, якби козаки не у володіннях Вишневецьких та Потоцьких мешкали, а тільки в Мазовії чи в Малій Польщі, тоді ніколи не було б бунту козацького, бо їм ніхто з панів-братів кривди б не чинив. Хто у всьому тому винний? Кролев’ята українні, яких на заході Корони і не знайдеш.
— Сміятися мені хочеться, — презирливо сказав Барановський, — коли я слухаю оце вас, мазурів, панів-братів з Великої та Малої Польщі, з Підляся, з любельського воєводства. Та що ви знаєте? Та чи боронилися ви хоч раз від татарів? А досвідчили ви хоча б раз на власній шкурі козацького бунту? А чи колись спалив вам різун двір чи хутір? Та ще й такий, який вартий двох десятків ваших мазовецьких нещасть? Так що, коли тебе, пане Пшедвоєньський, слухаю, чи знаєш, що я чую?
— Не знаю.
— Плач діток моїх, коли їм чернь голови косами обрізала, — промовив Барановський таким голосом, зо будь-які розмови за столом припинилися. — Крики моєї жінки, коли її десяток козаків один за одним ґвалтували. Від Брацлава по Чернігів, від Києва по Корсунь страшно била нас чернь українна та козаки. Мордували, чим тільки під руку попадало. Забивали сокирами, скобелями, кістенями, серпами нам горлянки різали, свердлами нам очі виймали, били нас голоблями чи штакетинами з заборів. Косами розтинали вуста від вуха до вуха, говорячи при тому: «Хотів, ляше, мати Корону від „можа до можа“, так май тепер Річ Посполиту від вуха до вуха». Я бачив, як ґвалтували дівчат невинних. Як обрубували нашим руки та ноги. Як прикрашали шляхетно уродженими дітьми дерева та хрести. Як за глоток горілки віддавали в полон орді діточок наших. Як жінкам в надії розрізали черева, а плоди пекли на списах над вогнем, як зашивали їм всередину кота дикого, замість дитяти. Як мого приятеля, Теодора Єльця, хорунжого київського, живцем на дворі спалили. Як пана Олександра Немірича на смерть голоблями затовкли. Як Полегенько в Києві топив ксьондзів та монахів в Дніпрі. Як князеві Четвертиньському власний млинар голову пилою відпиляв, а перед тим у нього на очах його жінку та дочку поганьбили. Як діставала чернь трупи могил, клала тіла жінок на чоловіків і казала при тому: «Плодіться, ляхи, та заселяйте землю польську», як палили двори та села…
80
Зборівська битва (5–6.08.1649) — переможна битва козаків над поляками під командуванням короля Яна ІІ Казимира.
81
Цецо́рська битва — битва війська Речі Посполитої з турецько-татарськими військами біля села Цецора поблизу Ясс. Битва стала початком польсько-турецької війни 1620–1621 рр., вінцем якої була оборона Хотина та пізнішим підписання трактату, що підтверджував умови Миру у Буші 1617 року. Воєнні дії тривали з 17 вересня до 7 жовтня 1620 року.