— Невже ж то повинна бути Чорна Рада? — запитав Богун, сідаючи на лаву. — Бо якщо так, то дуже скоро звисока станемо на світ поглядати. Так нас здіймає, як ту Гелену[91], що й до теперішнього дня в чигиринській брамі свій голий зад всім показує.
Полковники зареготали, пирхаючи слиною. Худий аж взявся під боки, а Савич вистромив жовтого язика. Веселість довго не тривала. Навіть так далеко від Суботова не було безпечно згадувати про долю тієї Гелени, яка, зробившись дружиною Хмельницького, пустилася у всі тяжкі з любовником, а на додаток ще й вкрала з підвалів декілька бочок дукатів. До сих пір її залишки колихалися в брамі Чигирину, а старого Хмеля шляг брав від самої думки про те, що таким хитрим шляхом йому наставили роги, якими міг би похизуватися олень з тих задніпрянських борів, які колись належали князеві Яремі.
— Не нам сьогодні про курву чигиринську балакати, — сказав Іван Виговський, генеральний писар. — Ви добре мене знаєте, панове-браття, і знаєте ви, що без мала чотири роки служу я війську запорізькому. Хто інакше вважає, нехай скаже, що брешу, але з попереджую, що зневагу такий собачим голосом з-під лави завиє.
Відповіддю було схвалюючи бурмотіння.
— Не від сьогодні відомо вам, що батько Хмельницький погано наших справ пильнує. І скликав я вас сюди, щоб ви пізнали його задуми. Бо те, що задумав він зле, тут певна річ.
Залягла тиша. Пархоменко перестав палити люльку, навіть Кільдієв відкрив каламутні очі.
— Хмельницький вислав до Москви посольство Іскри, щоб допомоги проти ляхів просити. Однак не відомо вам, що Іскра повинен упросити государя, щоб той прийняв у підданство Військо Запорізьке. Гетьман хоче віддати Україну під владу Москви!!!
Козаки завмерли. Савич шарпнув себе за оселедець. Пархоменко прикусив мундштук люльки. Кільдієв дурнувато посміхнувся, а Гроіцький потягнувся до шаблі.
— І в тебе є якісь докази? — прохарчав Баран. — Чи ми повинні вірити тобі на слово?
— Ось, — Виговський витяг з-за пазухи розпечатаний лист і сунув його під ніс козакові, — копія листа до государя. Тут все чорним по білому стоїть!
— Сам читай, — наказав Баран. — Сам я ні читати, ні писати не вмію!
— Вашій Милості, Великому Государеві, Цареві і Великому Князеві Олексієві Михайловичу, — почав Виговський, — всієї Русі самодержцеві, ми, Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорізького, низенько до самої землі чолом б’ємо…
Богун з відразою сплюнув та розтер слину підкованим каблуком козацького чобота.
— …і декларуємо, що іншому цареві служити не бажаємо, тільки Тобі, Государеві Православному, б’ємо чолом, щоб царська величність разом з Україною під свою владу прийняв, і за цю милість низько Вашій Достойності дякуємо, оскільки йде проти нас король польський з великою силою. Вашій Милості всього найкращого бажаючий, приятель та слуга, підніжка знижений Богдан Зенобій Хмельницький з Військом Запорізьким.
— Спаси Христе! — викрикнув Богун. — І що ж це таке має бути?
— Про-о–одає нас Мо-о–о-оскві, — пробелькотав з відразою Баран.
Полковники злобно хрипіли, хапалися за шаблі та булави.
— Хмель зрадник! — підняв Гроіцький шаблю, — трясця б його мордувала!
91
Мотрона Хмельницька (пол.