— Ми не знайомі, пане полковнику. Я — Бертран де Дантез, оберстлейтенант полку рейтарії князя Богуслава Радзивілла.
— Ваша милість француз?
— Гасконець, якщо вже ми при цьому, мил’с’дар пане старосто. Я служив при дворі Марії Людовики, а тепер, замість князя Януша командую його полком. Ваша милість не пригадує мене собі? Ми ж вже бачилися, хоча і в зовсім не подібних на ці обставинах.
Собеський прикрив очі. Несподівано він здригнувся, коли до нього повернулася та мить; зустріч в темній каплиці пшемиського замку. Він вдивлявся в Дантеза, чуючи себе так, ніби хтось вдарив його обухом по підголеній шляхетській голові.
— Так ти виграв життя, ваша милість кавалере. Це мене радує. Я і не сумнівався у вашій невинності. А ти піднявся у чинах. Вчора ще був вільним рейтаром, а сьогодні водиш у поле полки… Воістину дивна, а б навіть сказав — диявольська відміна долі.
— Фортуна, мил’с’дар староста, вона ж колом котиться. Азартна гра, пане полковнику. Я ж витягнув з колоди щасливу карту.
— Смерть?
— Мил’с’дар має рацію. Смерть. Тоді, на пшемиськім ринкові вмер давній кавалер Бертран, а народився пан оберстлейтенант Дантез. Вибранець долі і фортуни.
— Фортуна — пані капризна, — буркнув Собеський, — однак, я радий, що вона панові сприяє. На здоров’я!
Всі піднялися, стукнулися келихами. Випили.
— Мені відомо, що ваша милість відвідав край моїх предків, — сказав Дантез. — І не жаль було покидати вояжі по Нідерландах та Франції, повертатися сюди, щоб ганятися за бунтівною черню по степах?
— Сам я походжу з сенаторського роду, і це вже зобов’язує, — відповів Собеський. — Предки мої Річ Посполиту боронили, не заради земель чи замків. Коли почався бунт, я з братом повернувся з закордону, щоб боронити вітчизну.
— Sacrebleu! То фантазія у вашої милості воістину кавалерська. А де ж Ян, брат вашої милості?
— Його поранили в поєдинкові за честь дами, — буркнув Собеський, не додаючи, що його брат мав сварку з іноземним офіцером за певну курву в Замосцю.
— А от тут шкода, оскільки потрібно нам людей, які вірність булаві віддають перевагу над приватним справами.
— Не розумію.
— Не всі сприяють його милості Калиновському, — тихо сказав Дантез. — Є декілька ротмістрів і намісників, що кудахкають, ніби кури на ярмарку. І тут маю питання, якби трапилася якась… метушня, чи станеш, мил’с’дар, на нашому боці?
— Можеш бути впевнений у моїй вірності, кавалере. Невже війську погрожує конфедерація?
— Ви, поляки, ніякого поважання до начальства не маєте! У вас кожен панцерний товариш чи останній слуга сміє власну думку мати, збирати однодумців та конфедерації встановлювати, і тоді всього очікувати можна. У нас, у Франції…
— Військо Речі Посполитої, — буркнув Собеський, — це не банда наймитів, яким, якщо пельку талерами забити, то вони і дияволові служити будуть. Це тобі не платні опришки, італійські кондотьєри чи gartende knechte[100], що луплять, палять та мордують порівну: і своїх, і ворогів. Тяжкий для селян та міщан воїн польський, однак часто без оплати та їжі вітчизну він боронить. Я ж і сам бачив, що залишилося з німецьких країв після війн Унії з Католицькою Лігою, і говорю вам, що кожен з німецької, шведської чи іспанської солдатні перевищив польського воїна в грабіжництві, але жоден з них не перевищив його у хоробрості та бойовому дусі!
Дантез підняв келих, щоб слуга підлив йому угорського.
— Довго прожив я у Речі Посполитій, — сказав він примирливо, — але ж і досі певної річі зрозуміти не можу. Яким чудом кавалерія ваша відносить вікторії, і сама держить вагу війни, в той час, як в Імперії та Франції силою армії є піхота?
— Бо польський лицар з козацьких чи то гусарських хоругв не заради заслуг чи чинів Річ Посполиту боронить, але заради того, щоб заховати власну вольність.
— Так, правда, я й забув. Aurea Libertas — Золота Вольність. Виглядає на те, що ви є останніми лицарями в Європі.
— Чому останніми?
— Лицарство скінчилося вже гей-гей коли, пане старосто. Вигинуло під Кресі, під Азенкуром, під Павією та Баннокберном[101], вибите плебсом та наймитами. І, може, і ваш кінець зближається? Що станеться, коли окраїнні хлопи гусар жердинами та кістенями виб’ють?
— Згинемо, і тоді настане кінець нашій Речі Посполитої. Тоді, ваша милість, напевне потішишся, а разом з тобою — Європа. Полегшено зітхнете, що немає вже нас — скандалістів та п’яниць, що зникне з карти світу діло любельської унії.
101
Перераховані битви, в яких кінне лицарство було розгромлене піхотою чи лучниками.
Битва при Кресі відбулася 26 серпня 1346 року біля селища Кресі у Північній Франції, став однією з найважливіших битв Столітньої війни. Поєднання нових видів зброї та тактики, застосованих англійцями в битві, привело багатьох істориків до висновку, що битва при Кресі стала початком кінця лицарства.
Битва при Азенкур — велика битва, що відбулася 25 жовтня 1415 року між французькими і англійськими військами поблизу містечка Азенкур в Північній Франції під час Столітньої війни. Особливість цієї битви полягає в тому, що французька армія, яка мала чисельну перевагу в кілька разів, зазнала нищівної поразки, зазнавши істотних втрат. Причиною такої разючої багаторазової диспропорції у втратах було тактично грамотне застосування англійцями мас стрільців, озброєних довгими луками, у поєднанні з загонами важкоозброєних воїнів.
Битва при Павії (1525 р.) — ключова битва в ході Італійських воєн між іспанцями та французами. Перша битва Нового часу, що започаткувала успішне використання ручної вогнепальної зброї.
Битва при Баннокберні — одна з найважливіших битв англо-шотландських війн XIII–XVI століть, що відбулася 23–24 червня 1314 року поблизу селища Беннокберн біля річки з тією ж назвою. Розгром англійської армії під Баннокберном забезпечив відновлення незалежності Шотландії.