— Благаю вас, пане. Не наказуйте його стратити!
Калиновський підняв келих, а слуга підлив йому вина. Воно полилося червоним струменем, зовсім ніби кров. Козацька кров.
— Доброго вєнгжина[105] вірмени в Кам’янці продають, — буркнув гетьман, скуштувавши трунку. — Про що ж ваша милість казав? Про якогось козака? Насрати мені на різунів, пане-брате. Не вспіє півень закричати, всі під нашими шаблями поляжуть.
— Я про Тараса казав. Про Вересая, який привіз нам добру новину. Першу добру новину у цій війні.
— То все підступна хитрість. Хмельницький бажає звабити декілька офіцерів в усамітнене місце, а потім їм голови поскручувати. Ти, мил’с’дар, дякувати мені повинен, що життя збережеш.
З-за полотна намету доносився глухий стук сокир та шум табору. Вість про те, що Калиновський осудив на жорстоку смерть бандуриста, який привіз лист від козаків, поширилася військом вже кілька годин тому. Тепер всі разом: челядь, гайдуки та товариши з верхніх хоругв тягнулися на майдан, щоб подивитися на екзекуцію.
— Ваша милість, — голосом, що рвався, промовив Собеський, — за цього козака я, онук Жулкевського, син сенатора, готовий вашій милості до ніг упасти… І благати…
— Та хоч би і Мати Божа з неба спустилася та просила, не уступлю, — відрізав гетьман. — Хоч би Ісус Христос з хреста зійшов і мені до ніг впав, все рівно накажу того на паль набити! А якщо ти хочеш мене благати, мил’с’дар полковник, залишити йому життя, тоді краще йди до козака, передай йому, що на паль його набивати будуть неспішно!
Собеський кинув свою полковницьку булаву до ніг гетьмана. Калиновський захрипів, нібито в апоплексичному приступі, підірвався з фотеля, але ж тут на нього напали судоми. Ніхто йому не допоміг, навіть Дантез, який стояв за гетьманом, він тільки уважно приглядався в Собеського. Тільки через деякий час позвав гайдуків.
Староста обернувся і вийшов з намету. Поранок був туманним, мокрим та холодним. Собеський йшов туди, де посеред покритого болотом, зритого копитами майдану стояв на колінах Тарас, а біля нього гайдуки, які мали повести його на смерть. Старенький сивий піп склонився над козаком, благословив його знаком хреста. Полковник побачив залиті сльозами очі бандуриста і почув, що всі сили покидають його.
— Гетьман… — тільки і почав він.
Тарас відразу ж здогадався про все.
— Батько стане плакати по мені… — промовив він крізь сльози. — Не дочекається він мого повернення. А він вже старий, сліпий. Виженуть його з халупи, і помре він під тином…
— Іди-но сюди, хлопче, — сказав Чаплинський[106]. — Це все моя вина за те, що на Україні діється. І так всі ми помремо. Одні в муках, інші в бою, а ті, що переживуть битви, здохнуть від старості, в постелі, у власному лайні. Скелети після нас будуть біліти по полях та танцювати в місячні ночі. Нічого не залишиться від наших замків та дворищ, а з вашої гордості козацької… Однакова доля нас чекає, так що неси свій хрест в покорі, як і я несу.
Тарас покивав головою. Він вільно піднявся і рушив через майдан, а гайдуки вели його. Стук сокир стих. Паль вже був готовий.
— Тарасе… — прохрипів Собеський. — Що я… Що я можу для тебе учинити?
— Пане, милостивий пане… Було в мене видіння… Матір Божа наказала мені запровадити на Україні мир… Тільки тому я лист і взяв. Закінчіть все за мене, пане, добрий мі пане…
— Зроблю, що тільки побажаєш…
— Їдьте до Таращі… До зруйнованої церкви. Там чекають виборні. Від пана писаря. Від Богуна та інших. Вибачте козакам вини та укладіть з ними мир. Всілякі вини пробачте… І порятуйте… Річ Посполиту… Доки не стане вона поставом сукна, виданим на добич московитам, пруссакам та цісарцям…
Тільки-тільки загострений паль, оточений чотирикутником драгун, був все ближче.
— Тарасе, все, що тільки забажаєш… Буде, як кажеш, — прошепотів староста. — Поїду туди. Укладу мир і угоду. І не буде більше війни на Україні…
Ще декілька кроків, ще три. Місце страти було вже поряд…
— Я бачив вас, пане, — прохрипів Тарас. — Бачив я, як золота корона на землю спадає, як її бажають розшарпати двоголові орли… Але ж бачив, як корону лицар підіймає. Лицар, що в гербі має щит на щитові… Яніну.
— Тарасе, я буду молитися за тебе…
— Ви, пане, і є тим лицарем. Ви корону піднесете. Ви будете королем Литви, Польщі і Русі… Ви запровадите мир божий на Україні.
Марек Собеський, староста красноставський, завмер. У Тараса не було сили, щоб іти. Гайдуки схопили його під руки. Паль вже чекав — загострений, обтесаний, зі знятою корою.
105
Але ж токай (дивися виноску 41) золотистого, або медового кольору, аж ніяк не червоного. Це колір сучасних сухих та напівсухих угорських вин.
106
Даніель Чаплинський / Чапліцький — польський шляхтич, військовик, урядник Речі Посполитої. Підстароста чигиринський (1646), ротмістр, управитель Олександра Конецпольського в Україні. Особистий ворог Богдана Хмельницького. Причиною сварок між ними було «невирішене» земельне питання, інспіроване магнатом Олександром Конецпольським як виконання передсмертного бажання його батька Станіслава. Одного разу дав наказ своїм слугам піймати, сильно побити на базарі на ринку Чигирина малого сина Богдана Хмельницького, який після цього ледве залишився живим. 1647 року Чаплинський напав на хутір у Суботові, пограбував майно, підступом відібрав привілей на слободу Суботів (наданий в довічне користування королем Сигізмундом III Вазою, підтверджений його сином Владиславом IV Вазою, за славні походи на чолі 10-тисячного козацького війська на Чорному морі 1621 року). Богдана Хмельницького взяв під арешт, принизивши цим його шляхетську гідність. Допомогла у цій ситуації Чаплинська, про що Хмельницький сам описує в листі до гетьмана коронного Миколая Потоцького (1648 рік). Свавілля Чаплинського, небажання влади проводити справедливий суд у цій справі змусили Богдана Хмельницького податися на Запорозьку Січ. Не змігши нічого довести (королі Сигізмунд III Ваза, Владислав IV на той час не жили), Богдан Хмельницький подався до низового козацтва, очолив козацький збройний виступ проти шляхти Речі Посполитої.