— Тоді в мене до вас буде кілька запитань. По-перше, в який бар ви збиралися поїхати?
— В «Еврику».
— Ви були там?
— Звичайно.
— Хто це може підтвердити?
— Кельнер…
— Ви там були самі?
— Ні.
— З ким?
— Я не відповідатиму на це запитання.
— Ви були з жінкою і не хочете, щоб про це дізналася ваша дружина? Розумію. Якщо мені знадобиться, я зможу побачити цю жінку?
— Це пов’язано з деякими труднощами… Ви повинні зрозуміти нас…
— Ви зустрічали в барі когось із друзів чи знайомих?
— Не пригадую. Здається, не зустрічав. Ні, не зустрічав…
— Свідчення одного кельнера не досить. Мені потрібні два свідчення. Гаразд, ми до цього ще повернемось. Коли ви приїхали в бар?
— Я не пригадую. Точно я не пригадую.
— Я й не питаю у вас точно. Приблизно о котрій годині ви туди приїхали?
— Майже о другій.
— Як ви добиралися до «Еврики»?
— Я їхав туди на власній машині.
— Ви заїжджали по ту людину, з якою були в барі?
— Ні. Ми зустрілися біля входу.
— Ваша подруга… Та людина, яка була з вами в барі, добиралася туди на таксі?
— Ні.
— На власній машині?
— Скажімо, так.
— Пане Люс, ця відповідь мене не задовольняє.
— Ви обіцяли не торкатися цього питання.
— Я не питаю імені й прізвища вашої подруги… поки що… Я ставлю запитання, пов’язані з обставинами справи. На чому вона приїхала в «Еврику»? На власній машині?
— Ні.
— На машині чоловіка?
— Так. Але не треба цього ніде занотовувати.
— Ви сказали, що Ганс прийшов до вас «десь близько години ночі»… Постарайтеся пригадати коли. О пів на першу? О дванадцятій сорок?
— Мабуть о пів на першу. А може, навіть двадцять хвилин на першу. Так буде точніше. Він прийшов о дванадцятій двадцять, тому що я хвилин за п’ять перед тим вимкнув ТБ, коли кінчили передавати новини.
— Скільки часу ви з ним розмовляли?
— Кілька хвилин.
— І потім поїхали?
— Так.
— Ви нікуди не заїжджали по дорозі в бар?
— Ні.
— Скільки часу ви їхали до бару?
— Не пригадую. Це не дуже далеко…
— Півгодини? Більше?
— Та що ви! Хвилин п’ятнадцять… Машин на вулицях нема. Хвилин п’ятнадцять…
— Отже, в «Еврику» ви попали о першій десять чи о першій двадцять?
— Ні. Там я був за п’ять хвилин до другої. Це я запам’ятав годинник біля входу в бар дуже великий, з якимись дивними стрілками, їх неможливо забути.
— Ясно. Добре. Спасибі. Тепер я попросив би вас розповісти мені, про що ви розмовляли з Дорнброком.
— Я ж сказав — про мистецтво. Це була дивна розмова.
— Це мене дуже цікавить, пане Люс.
— Він спитав мене, чи я ставлюся до нацизму так само, як і раніше, чи мене зламали. Я відповів, що до нацизму я ставлюсь так, як і ставився, і що мене не зламали, але тепер, сказав я йому, головна небезпека, яка загрожує людству, не нацизм, а розвиток техніки. Навколо землі — щільний шар відпрацьованих газів. Заводи, які виробляють для зростаючого населення світу машини, літаки, атомні бомби, кришталь і полотняні сорочки, отруюють атмосферу й нагрівають її, і незабаром почнуть танути сніги на полюсах і буде новий потоп, а під час потопу люди шукають колоди для плотів… Він спитав мене, чи не хотів би- я продовжити свою картину про наці… В мене був такий фільм…
— Я бачив ваш фільм, — перебив його Берг, — далі, будь ласка.
— Я відповів, що такі фільми не дають грошей. Ні, ні, я маю на увазі не збагачення, а просто базу для наступної роботи… Я сказав йому, що стомився ризикувати, будь-який риск рано чи пізно вбиває в художникові творця, тобто безпосередність, і перетворює його на політика чи торговця, а це ще гірше. І він раптом запропонував мені гроші, величезну суму грошей. Я спитав його, який фільм він пропонує мені зняти. Він відповів, що спочатку повинен заручитися моєю згодою. Він виписав мені чек на сто тисяч марок. Я сказав йому: «Порви цей чек. Я перестав від чувати, що моя боротьба проти наці комусь тут потрібна. Солдатом бути добре, коли знаєш, що ти потрібен. А я тут не потрібен. Світ зараз можна примусити говорити, відійшовши від часткових проблем. Треба виходити на загальне, головне, що непокоїть планету, людство, а не нас самих». От, власне, і все.