— Ти ж мертвий, Штірліц… Чого ти з’явився? Що тобі треба від мене?
— Я радий, що ти зразу поставив крапку над «і»! Мені справді дещо від тебе треба.
— Що?
— Добрий початок… Молодець, Холтофф. Он автомат. Подзвони в газету до редактора Ленца і запроси його на дружню бесіду куди-небудь у бар… Я потім поясню, що мене цікавитиме.
— Добрий день, редакторе Ленц.
— Здрастуйте, інспекторе.
— Моє звання — майор.
— Так? Добре. Я це запам’ятаю.
Трохи помовчавши, Холтофф сказав:
— Мені довелося запросити вас у цей бар, бо так буде краще. Я не хочу зайвого галасу… Виклик у поліцію, офіційні свідчення. Це завжди породжує шум.
— Я не боюся шуму. Навпаки, я люблю шум. Він мені вигідний. Адже я газетяр, майоре Гельтофф.
— Виходить, ви не хочете розмовляти зі мною тут?
Подумавши, Ленц відповів:
— Я слухаю вас.
— Ваша газета — єдина, що має інтерв’ю Павла Кочева. Мене цікавить, хто з ваших співробітників розмовляв із ним? Коли це було? І де? Я обіцяю вам, що це буде нашою спільною таємницею.
В бар увійшли троє молодих хлопців і дівчина. Вони замовили пляшку оранжаду й сіли до столика біля вікна, розклавши на ньому підручники. Один з хлопців підійшов до музичного автомата й кинув двадцятипфенігову монету. Несамовито загриміли ліверпульські бітлзи.
«От сволота», — вилаявся Ісаєв, виключаючи диктофон, що лежав у лівій кишені піджака.
Відкинувшись на спинку крісла, він напружено прислухався до розмови Холтоффа й Ленца.
— Ви певні, що я мушу відповідати на це запитання?
— Гаразд. Давайте інакше. Пришліть до мене того газетяра, який інтерв’ював Кочева. Я обіцяю не вимагати в нього даних про теперішнє місцеперебування Кочева. Мені потрібні лише показання. Показання під присягою. З таким моїм проханням ви не можете не погодитися.
— Мені не зовсім зрозумілий ваш інтерес до цього Кочева. В чому справа? Він порушив закон?
— Ні. Зовсім ні. Просто я повинен бути у всеозброєнні, коли ним почнуть цікавитись офіційні інстанції… Наш сенат, боннська адміністрація…
— Давайте здзвонимося сьогодні ввечері, га?
— О п’ятій?
— О сьомій. О п’ятій у мене найгарячіший час з випуском номера.
— Ви не відповіли — пришлете вашого хлопця?
— В мене є й жінки, що займаються журналістикою, — посміхнувся Ленц. — Я дав вам відповідь, майоре. Я дзвонитиму вам о сьомій годині. Всього найкращого.
В машині Ісаєв сказав:
— Їдь до себе, Холтофф, і зразу ж пусти за Ленцом хвіст. І нехай сядуть на його телефони. Він приведе тебе до тієї відповіді, яку я шукаю. Хочу попередити, що, коли в тебе виникне потреба в контакті з Айсманом і його людьми, ти поставиш себе в незручне становище. Розумієш? Я перестану тобі вірити.
— Звідки ти знаєш про мої контакти з Айсманом? Йому нічого боятися — він пройшов денацифікацію.
— Я знаю, що він пройшов денацифікацію. Але йому є чого боятися. Дорнброк, звичайно, могутня людина, але не всемогутня — часи змінилися, Холтофф…
У чверть на восьму Ленц передав майорові Гельтоффу кіноплівку про червоного, який емігрував, і просив її долучити до справи як речовий доказ, що знімає «всі і всякі запитання з приводу рішення пана Кочева».
Холтофф привіз цю плівку до себе додому і в гаражі, діждавшись, поки стемніло, прокрутив її Штірліцу через проектор, пристосувавши побілену стіну під екран.
…Ось веселий Паша Кочев виходить із вродливою стрункою дівчиною з кафе, ось він сідає разом з нею і ще двома хлопцями у відкритий автомобіль, ось вони їдуть по місту; Паша виставив руку назустріч вітру, ловить його пальцями, це дуже приємно — ловити вітер стиснутими пальцями, ось він під’їжджає до пляжу, переодягається в кабіні, купається з молодими хлопцями й дівчиною, п’є віскі з пляшки — пляшка йде по колу, оце так весела компанія, оце так ідіот Ісаєв, старий, довірливий, віджилий ідіот, оце так і Паша Кочев, аспірант професора Ісаєва, отакий час настав, коли Ісаєва хлопчисько обвів навколо пальця! При чому тут хлопчисько? Просто самого Ісаєва треба вже на смітник, як старий непотрібний мотлох, як матрац з металевими поржавілими пружинами, ох і…