— Ану давай прокрутимо ще раз…
— Досить, скільки можна? — Тепер з цим усе гаразд, Штірліц. Навіщо даремно гаяти час?
— Давай усе спочатку, кажу тобі!
Він сидів тепер біля самого проекційного апарата, прилаштувавшись так, щоб бачити на екрані всі деталі.
«А власне, навіщо? Тут усе точно. Незрозуміло лише одне; навіщо було писати мені записку? Навіщо? «Затримаюся на кілька днів…» Якщо він дав себе зняти, то чому не сказав при цьому ні слова? Хоче бути чистенький? Просто пішов, і все? Але ж він не дурень, він мудрий хлопець, він розуміє, що зрада є зрадою, незалежно від того, кого зрадив — друга чи незнайомого. На чому вони могли його взяти? Споїли? Дурниця, на цьому ловлять тільки боягузливих йолопів. Жінка? Часи тепер інші, тепер, слава богу, перестали боятися шантажу… Майже перестали, — машинально виправив себе Ісаєв. — Ідіот, звичайно, злякався, а той, хто хоч трохи думає… Ні, на цьому вони його не могли зловити… Або-або… і сталося це на другий день після його зустрічі з Дорнброком…»
— Стоп! — раптом вигукнув Ісаєв. — Зупини апарат!
«Яке було число на афіші, мимо якої вони їхали? Там було не те число, яке мені потрібно! Точніше, там було те число, яке не потрібне їм, а дуже потрібне мені, — швидко думав Ісаєв, — Це точно. Якщо тільки я не помилився; господи, аби тільки я не помилився! Вони проїжджали на машині повз тумбу для розклеювання оголошень. І там була афіша про якийсь концерт: «Сьогодні, 19-го, в «Конгресхаллі»… А він попросив притулку двадцять першого!»
— Зупини апарат! Відмотай назад, Холтофф. Там, де я скажу, зупини! Далі… Увага… стоп! Стоп!
«Сьогодні… в «Конгресхаллі» концерт Жака Делюка: Бах у новій інтерпретації!» «Тобі підсунули липу, Холтофф! — подумав Ісаєв. — Кочева ніхто не бачив з газети Ленца. Вони брешуть тобі, Холтофф. Вони підставляють тебе під удар, тому що цей доказ буде уже не їхнім, а твоїм доказом. Не приймай цю стрічку як доказ, Холтофф. Зроби з неї кілька копій, це забезпечить тобі заможну старість, коли тебе викинуть у відставку. І нічого не говори Айсману й Ленцу. Попроси їх спочатку прокрутити це по телебаченню. І все. А потім, скажеш ти, це буде прилучено до справи разом з відгуками преси. Ти зрозумів, що вони тобі підсовували, Холтофф?» — думав Ісаєв, сидячи в кріслі.
— Ну що ж, — сказав він нарешті. — О’кей. Тепер мені все ясно. Попроси Ленца влаштувати завтра показ цієї плівки по телебаченню. Хлопчисько обрав свободу, хлопчисько у нас весело живе і їздить купатися… Зрештою хлопець не зобов’язаний зустрічатися з тими, з ким він не хоче зустрічатися.
Ісаєв підвівся і зразу ж сів у крісло — знову звело ногу.
— Хоча, знаєш, Холтофф, усе-таки зніми копію з цієї стрічки, і нехай вона буде в мене.
Коли Холтофф поїхав, Ісаєв узяв таксі й попросив шофера відвезти його до «Зоо» — звідти два кроки до «Європейського центру» а там на восьмому поверсі редакція «Телеграфу». До цього будин ку Ісаєв ставився серйозно, а до ведучого оглядача Гейнца Кроне — особливо.
— Телебачення? Я прошу з’єднати мене з редакцією «Новин»… Говорить Гейнц Кроне з «Телеграфу», добрий вечір. Щойно ви передавали матеріал про червоного, який утік. Я вже звернувся а прокуратуру, бо редактор Ленц коментував явну фальшивку. Наші люди зараз виїдуть до вас. Прийміть їх, будь ласка, і щоб не виникло непорозумінь, дайте їм можливість зробити заяву.
— Яких непорозумінь?
— Ми звинуватимо вас у злочинній змові з Ленцом, який пропонує нашим властям сфабриковану за допомогою телебачення фальшивку.
— Я прийму ваших людей, пане Кроне.
Гейнц Кроне підморгнув Ісаєву і спитав:
— Скільки я вам заборгував за сенсацію?
— Це мій подарунок за вашу бійку проти Франца Йозефа Штрауса.
Вони сиділи на восьмому поверсі величезної споруди «Європейського центру» і з напруженням дивилися на екран телевізора. Якщо все піде так, як задумав Ісаєв, то через кілька хвилин вони ще раз прокрутять матеріал, який дав їм Ленц.
…Диктор, мотнувши головою, поправив галстук і сказав:
— Дами й панове, в програму наших вечірніх передач вноситься коректива. Газета «Телеграф» зажадала повторного показу кінокадрів, присвячених перебуванню в нас червоного інтелектуала Кочева, який втік через «залізну завісу». Я хочу представити вам репортерів «Телеграфу» Франца Проста й Пауля Рітенберга. Буль ласка.
— Мені потрібен телефон, — сказав Рітенберг.
— І мені хотілося б поряд з нами бачити редактора Ленца, — додав Прост.
— Перше прохання можна виконати, а друге, на жаль, ні: редактор Ленц поїхав з телецентру.