Стиха, але вельми зло, лаялося козацтво, як на- стала черга отримувати зброю. Польський уряд, аби не дражнити совітів, мав удавати, що не знає нічого про майбутній похід, вагон зі зброєю прийшов у прикордоння, і там повстанці напали і пограбували вагон. З чотирьохсот гвинтівок чи- мало було заіржавілих, частина чомусь без замків, навіть ремені до гвинтівок кудись подівалися, тож замість них якісь шнурки теліпалися… Чотири ку- лемети системи «кольт» були на важких станках і зовсім не надавалися до такого рейду – їх просто потім покинули.
Четвертого листопада випав перший осінній сніг, напівсніг-напівдощ. Волинська група, розділе- на на три частини, швидко посувалася лісами – хто не мав взуття, той швидше стрибав, а не йшов, три- маючи в намерзлих руках гвинтівки без замків, від снігу до ниточки одяг мокрів… Але гріли душу перші перемоги, повстання селян в Олевську, народження
партизанки в Кам’янець-Подільському повіті, роз- губленість, зрештою, ворога.
Вкотре згадав Сергій Прокопович ту неймовір- ну розмову перед рейдом із Юрієм Отмарштайном та його застереження не йти в похід вже в селі Малі Миньки. Досвітком, ледве п’ята година настала, ще тільки півнячі виспіви набиралися в силі, входила у село колона – перевтомлена, майже після сорокакі- лометрового маршу. Більшість командирів хворіли, ледве міг ворухнути рукою полковник Сушко, який так радів початкам рейду, а командир Київської ди- візії Янченко взагалі лежав на санях безрушно.
Отмарштайн, як і командири бригад, наполягав перед командувачем:
Не спиняймося, переправляймося негайно через річку Уж. Прикриймося Рокитнянськими болотами.
Перевтомлені всі, падають з ніг. До полудня перепочинемо та хоч поранених перев’яжемо, – не згодився тоді генерал Тютюнник.
Але вже о восьмій годині прибігають перші гінці: кілометрів за шість від села збирається більшовиць- ка кіннота. І другі гінці небавом з тривогою таке ж принесли, і треті – нависала загроза оточення…
Тимошенко не міг, не випадало йому якось втру- чатися у прийняття рішення, та збіг обставин зіштов- хнув його в штабній хаті з сотником Загірняком. Невисокого зросту, якоїсь хворобливої повноти, із завше невдоволеними сірими очима, сотник дав- но вже ходив між найближчого оточення генерала і був у довірі в нього: подейкували, ту довіру Загірняк здобув ще за часів Першого зимового походу. Зараз із кімнати командувача сотник не вийшов, а швидше викотився, розчервонілий все ще від недавньої су-
перечки шпаркої в Тютюнника; голос Загірняка там дзвінко вирізнявся серед приглушеного гамору: «То живі люди! У поранених вже бинти просмерділися, бо перев’язати ніколи!»
Викотившись, сотник все ще не міг спинитися:
Хоч кілька годин на постій, бо до колін ноги вже стоптані!
Як би у пастку тут тільки не втрапити, – ви- рвалося мимохіть у Тимошенка, якому чомусь по- думалося: досі сотник частіше перебільшував силу й можливість червоних, а сьогодні така безпечність…
Недовіра до цього чоловіка в Сергія Прокопови- ча була небезпідставною. Бувалий вояка і досвідче- ний партизан Петро Філоненко, давній знайомий, наводив Тимошенкові неспростовні факти, що За- гірняк чекіст. Філоненко ділився своїми думками з полковниками Ступницьким і Добротворським, та ті або не повірили, або побоялися в немилість упас- ти в Тютюнника. Зрештою всі свої неспростовні факти Філоненко виклав сам на аудієнції в коман- дувача, але той, не дослухавши до кінця, демонстра- тивно полишив кабінет.
Тимошенко пробував особисто переконати Тю- тюнника в достовірності фактів, та результат мав уже відомий.
Загірняк, видавалося, інстинктивно відчував від Сергія Прокоповича пересторогу, тож зараз, коли йшлося про «пастку», круто до нього розвернувся:
– А ви хто тут такий? Ви забули, що вже не мі- ністр, – стрельнув сотник сірими, досвіткового при- морозку очима.
«А ти, жабо рамінна», – промайнула лиха думка у Тимошенка, і він, повільно та загрозливо піднімаю- чись, лапнув рукою кобуру револьвера.