Не позбавлене чорного гумору те, що ця тисячолітня нездатність так званої модерної людини до досвіду Іншого саме в місті Єрусалимі отримала своє найстрашніше підтвердження. Мова про суд над Адольфом Айхманом 1961 року. Давайте не будемо зарозумілими і не обманюймо себе: Адольф Айхман — наш сучасник. А халіф Умар і його білий верблюд — лише пристрасне бажання, щоправда, непереможне, на горизонті пустелі.
Айхмана, ніби якусь комаху у її скляній клітці, вивчала й одна дуже розумна людина, яка серед новітніх найбільше сказала про спосіб функціонування тоталітарного розуму у нашому людському мурашнику наприкінці століття й тисячоліття. Я маю на увазі, звісно, Ханну Арендт. У своїй книзі вона пише про те, що її в Айхмані найбільше зачудувало: «... seine nahezu totale Unfähigkeit, einmal eine Sаche vom Gesichts-punkt des anderen her zu sehen». Абсолютна нездатність хоча б один-єдиний раз побачити речі з погляду іншого.
Мурашкам, щоправда, щось таке і не потрібне. Для мурашок не існує Іншого. Ще до того, як мурашка могла би додуматись до ідеї існування Іншого, вона би йому, тому іншому, вже висмикувала лапки. І я втретє скажу: могло б викликати якусь похмуру, макабричну веселість те, що сарацини, на підставі якихось звісток про християнських лицарів та їхні звичаї, вважали їх канібалами.
Але навіть це краще, ніж вважати, як це робив Адольф Айхман, що вони — die Stűcke, тобто просто речі.