— Знаєте що? — раптом озвався Строчіл, безпомилково відчуваючи причину настрою. — Я так собі думаю, що то не була людина, той чорний, що за нами стежив.
— А хто тоді?
— Дух. Демон. Це ж Карконоші, хіба ви забули?
— Рібецаль, — здогадався Кун. — Йо, йо…
— Рібецаль, — переконано промовив Прідланц, — має оленячі роги і величезне бородище. А в того їх не було.
— Рібецаль може мати який завгодно вигляд.
— Курва… Придалося би розп’яття. Або якийсь інший хрест. Є в когось? А в тебе, Белява? Нема часом хреста.
— Нема.
— Залишається, курва, святим молитися… Тільки-от котрим?
— Чотирнадцятьом святим, які у помочі стають, — підказав Строчіл. — Усім одразу вкупі. Є серед них кілька зухів. От хоча б Георгій, відомо. З-поміж інших: Киріак диявола посадив на ланцюг, Маргарита приборкала дракона, а Євстахій — левів. Віт… Що Віт зробив, не пам’ятаю. Але неодмінно щось зробив.
— Віт, — втрутився Кун, — смішні підскоки виробляв.
— Ну. Хіба я не казав?
— Заткніться нарешті, до собачої матері! — вибухнув Вільрих фон Лібенталь. — Мало шляк не трафляє, як вас слухаєш!
— Погляньте, який кортеж багатий.
Справді, треба було визнати, що свита, яка проїжджала повз них з боку Болькова, виглядала імпозантно. Попереду їхав лауфер[173] у лазурно-срібних кольорах, тримаючи прапорець із такою ж шахівницею. За ним їхали озброєні вершники і чепурні придворні, які оточували запряжений четвіркою сивків віз, оббитий узорчастою тканиною і прикрашений блакитними стрічками. На возі, в оточенні придворних дам, поважно сиділа, поширюючи ауру достоїнства, тілиста матрона в чіпці і підвійці.
— Розамунда фон Боршніц, — упізнав, кланяючись, Прідланц.
— У дівоцтві Больц, — підтвердив упівголоса Строчіл. — Ха, розповідають, що колись це була навдивовижу вродлива жінка: Мій покійний татко розказував, що за його молодих літ пів-Шльо-нська були в неї закохані, літали за нею кавалери, як пси за сукою, бо крім того, що дуже гарна, то ще й добре випосажена була. Врешті-решт за Куно Боршніца віддалася, того, котрий…
— Часів, коли твій татко молодий був, — в’їдливо перебив Лібенталь, — навіть найстарші люди не пам’ятають. Вроцлавські єпископи тоді ще, кажуть, підкорялися гнєзненській метрополії, свидницьким князівством, кажуть, володіли П’ясти, а чеський король Вацлав IV, кажуть, був малесеньким опецьком. Так давно це було. Так що Боршніцовій, старій бабезі, має бути добряче за шістдесят років, дивно, що ще на порохно не розсипалася. Підженіть коней, чорти беруть так воліктися! Єретик, піджени кобилу! Гей! Потягніть-но хтось його хабету нагайкою по крупу!
— Лишив би ти його в спокої, Вільрих.
Ночувати їм випало в Болькові, містечку, що лежало біля підніжжя гори, на вершині якої височів славетний і грізний замок.
Цього разу вони спали на постоялому дворі: Лібенталь нарешті вирішив глибше засунути руку в гаман, який він дістав від Дахса на покриття коштів подорожі. Вони також почастувалися вечерею у вигляді щедро помащених вареників з капустою і грибами.
Ситий Рейневан спав без сновидінь.
Наступного дня небо знову затягли низькі хмари, почало мжити. Вони їхали, рідко перериваючи мовчання. Озиралися, але від вершника, який вистежував їх, не залишилося й сліду. Зник. Як дух. Може, він дійсно був духом? Може, це справді був Рібецаль, демон Карконош? Може, він зник тому, що вони віддалилися від Карконош?
Мжило.
Розпогодилося лише пізно після полудня. Коли вони добралися до Свебодзіц.
Вони зупинилися в корчмі “Під Бородатим Цапом”. “Уже пізно, — заявив Вільрих Лібенталь, — є ризик, що не встигнемо до Свидниці, перш ніж смеркне і зачиняться брами. А позаяк Свидниця вимагає дотримання “закону милі”, у радіусі милі від міста корчми не знайдеш. А від цього “Цапа” приємно чимось пахне”.
173
Лауфер (нім. Laufer — скорохід, гонець) — слуга, що біг перед кортежем або екіпажем свого господаря, зазвичай второвуючи або освітлюючи йому шлях.