— Не та панна, — ствердив він факт, а коли говорив, у його горлі рокотіло, як у лева. — Виходить, що це зовсім не та панна. Виходить, що хтось намагається зробити з мене дурня.
— Пані жоно, — його голос задвигтів у зброярні, ніби віз, навантажений порожніми трунами. — Будь ласкава забрати дочку до жіночих палат. І звернутися до її глузду. У той спосіб, який вважатимеш відповідним, причому я, якщо можна, раджу березову різку на голу задницю. До досягнення результату, тобто до моменту отримання відомостей. Як уже ці відомості матимеш, дорога пані жоно, і зможеш поділитися ними зі мною, покажися мені на очі. Ані раніше, ані з іншою метою показуватися не намагайся.
Матрона трохи зблідла, але тільки зробила кніксен, не писнувши й слова. Рейневан упіймав її погляд, коли вона тягнула дочку за білий рукавчик, що визирав з-під зеленої котарди. Це не був надто доброзичливий погляд. Донька — Катажина Біберштайн — теж глянула. Крізь сльози. У погляді був докір. І жаль. Про що вона жаліла, чим докоряла, він міг лише здогадуватися. Але не хотів. Його це перестало цікавити. Його перестала цікавити особа Катажини фон Біберштайн. Усі його думки були спрямовані до Іншої особи. Про яку, як він раптом собі усвідомив, він нічого не знав. Крім імені, яке вже зміг відгадати.
Коли жінки вийшли разом із хлоп’ям, Ян фон Біберштайн вилаявся. Потім вилаявся ще раз.
— Nec cras, nec heri, nunquam ne credas mulieri[185], - пробурчав він. — Звідки у вас, жінках, стільки віроломства? Пані чашникова?
— Ми підступні, - Зелена Дама усміхнулася своєю убивчо чарівною усмішкою демониці. — Ми непрості. Бо ми доньки Єви. Адже нас було створено начебто з кривого ребра.
— Це ти сказала.
— Однак, — Зелена Дама глянула на Рейневана з-під вій, — хоч може здаватися інакше, нас не так легко збити з пуття. І звести. З часів райського саду нам трапляється, це факт, поступатися зміям. Але ніколи — жовтопузам[186].
— Що це мало би означати?
— Я загадка. Відгадай мене, пане Яне.
Блиск в очах Яна Біберштайна зник так само швидко, як з’явився.
— Вельмишановна пані чашникова, — він сильніше, ніж доти, підкреслив титул, — зволить бути пустотливою. А нам тут не до фіглів. Правда, пане з Беляви? Чи я помиляюся? Може, тобі весело? Може, тобі здається, що ти вже викрутився? Як вугор вислизнув з халепи? Далеко ще до цього, ой, далеко. Що не ти моїй Касьці дитину зробив, твоя взяла. Але ж ти напав на неї по-розбійницькому, тільки за це тебе варто було б почетвертувати. Або, позаяк єретик єси, єпископові видати, нехай тебе у Вроцлаві на багатті засмажить… Ти, може, хотіла щось сказати, пані? Чи мені здалося?
— Тобі здалося.
Рипнули двері, до зброярні ввійшла матрона. Без чіпця. Трохи почервоніла. Задихана, гойдаючи бюстом.
— О! — втішився пан Ян. — Так швидко вдалося?
Їймость Біберштайнова подивилася на чоловіка з поблажливо зверхністю, наблизилася, щось довго шептала на вухо. Чим довш шептала, тим більше панові Яну розпромінювалося обличчя.
— Ага! — вигукнув він нарешті, розпромінений до краю. — Молодий Вольфрам Панневіц! Ну, душею клянуся! Сходиться! Волочився по Голеньовських лісах, бавився в мандрівного лицаря! Видно, наткнувся на неї, коли вона від скарбничка в бір утекла… Ну, сто рогатих чортів! Та я ж пам’ятаю! А як-то потім сюди наїжджав, пам’ятаєш, жоно, як-то очима стріляв, червонів і слинився… Подарунки привозив! Ну! Але женитися охоти не було! То тепер буде. Бо це непогана партія, пані жоно, зовсім непогана. Зараз-таки їду до Гомолі, до старого пана Панневіца, побалакаємо, двоє батьків, про витівки наших нащадків. Побалакаємо про честь…
Він обірвав, глянув на Зелену Даму і Рейневана, немовби здивований, що вони ще тут. Нахмурився.
— Я повинен…
— Нічого не повинен, — різко перебила Зелена Дама. — Тепер справою займаюся я. Забираю його і зразу ж від’їжджаю.
— Не заночуєш, пані? До Шенау шмат дороги…
— Від’їжджаю зараз. Бувай, пане Яне.
Зелена Дама поспішала й змушувала поспішати свій кортеж. Вони прямували на північ, у бік скель та узгір’їв. Їхали поспіхом, перед очима в них був затягнутий імлою масив Шленжі, а за спиною темно-сині Рихлеби та Єсьоники. Рейневан їхав на кінці кортежу, не дуже усвідомлюючи, куди й навіщо. Він ще не охолов.