Абатиса якийсь час дивилася на нього з-над шліфованих скелець окулярів, немовби перевіряла, чи довго він зможе витримувати погляд.
— Небувала річ, — нарешті озвалася вона, а гримаса на її губах з однаковим успіхом могла як бути усмішкою, так і не бути нею. — Небувала річ. Мало того, що я лікую у своєму монастирі гусита, мало того, що переховую єретика. Мало того, що я терплю тут чорнокнижника, а хтозна, чи й не некроманта. Мало того, що я толерую його й доглядаю, ба, я ще й дозволяю йому віддаватися любовним забавам із довіреною моїй опіці конверсою. Шляхетною панною, за яку я відповідаю.
— Ми кохаємо одне одного… — почав був він.
Вона не дала йому закінчити
— Це правда. І ви робите це навіть доволі часто. А про можливі наслідки, цікаво мені знати, вам часом випадає подумати? Бодай хвилинку?
— Я лікар…
— По-перше, не забувай про це. По-друге, мені йшлося аж ніяк не тільки про контрацепцію.
Якийсь час вона мовчала, бавлячись лляним шнуром, який опоясував рясу. Шнур був зав’язаний на чотири вузли, що символізували чотири обітниці святої Клари, патронки й засновниці ордену Убогих Леді.
— Мені йшлося про майбутнє, - вона торкнулася долонею чола. — Річ, вельми непевну в теперішні тяжкі часи. Мене цікавить, чи ви думаєте про майбутнє. Чи ти думаєш про майбутнє. Ні, ні, подробиці мене не цікавлять. Сам факт.
— Я думаю про майбутнє, шановна мати.
Вона прямо подивилася йому в очі. Райдужки в неї були сіро-блакитні, світлі. Риси її обличчя когось йому нагадували, непереборно викликали в пам’яті спогад про когось. Однак він не міг з’ясувати, про кого саме.
— Думаєш, кажеш, — вона нахилила голову набік. — А що, цікаво мені знати, у твоїх думках переважає? Чого в них більше? Ютти й того, що для неї добре? Чи, може, війни? Боротьби за праве діло? Прагнення позмінювати світ? А якби, припустімо, стався конфлікт, якби ідеали зійшлися один супроти одного… що ти вибереш? І від чого відмовишся?
Він мовчав.
— Загальновідомо, — продовжила вона, — що коли йдеться про благо великих і важливих справ, індивіди не мають значення. Індивідами жертвують. Ютта — індивід. Що з нею буде? Кинеш її, наче камінь на шанець?
— Не знаю, — він через силу ковтнув слину. — Я не можу й не хочу перед тобою прикидатися, достойна. Я справді не знаю.
Вона довго дивилася йому в очі.
— Я знаю, що ти не знаєш, — сказала вона врешті-решт. — Я не чекала відповіді. Просто хотіла, щоб ти трохи над цим замислився.
Невдовзі після Петра й Павла[294], коли всі луги вже голубіли від волошок, настала неприємна затяжна сльота. Затишні місцинки, де Рейневан і Ютта звикли були віддаватися любовним утіхам, перетворилися на багнисті баюри. Абатиса якийсь час дивилася, як закохані кружляють під аркадами віридарію, як заглядають одне одному в очі — щоби врешті-решт попрощатися й розійтись. Якось увечері, здійснивши в абатстві деяку реорганізацію щодо розквартирування, вона викликала їх до себе. І відвела до келії, прибраної і прикрашеної квітами.
— Тут ви будете жити, — сухо повідомила вона. — І спати. Обоє. Від зараз. Від цієї ночі.
— Дякуємо, мати.
— Не дякуйте. І не марнуйте часу. Hora ruit, redimite tempus[295].
Надійшло літо. Гаряче, спекотне літо 1428 року.
Невтомний городник невтомно приносив усе нові й нові чутки. Капітуляція Яна Колди та втрата шленжанського анклаву, розповів він, розтоптуючи викопаних з гнізд голих мишенят, розлютили гуситів. У середині липня, у четвер після святої Маргарити[296], Сирітки в рамках помсти швидкою вилазкою атакували та захопили Єленю Гуру, спаливши місто до голої землі.
Хоч це зайняло йому трохи більше часу, городник доставив також плітки з Чехії, новини, на які Рейневан і Самсон чекали з нетерпінням. Гейтман Празького Нового Міста, Велек Коудельник з Бржезниці, розповідав городник, зшкрябуючи гній із вил, близько Святого Урбана вдарив по країні баварців. Гусити спалили Мосбах, резиденцію фальцграфа Отто, долиною ріки Нааб дійшли аж під Регенсбург. Дощенту сплюндрували й повністю зруйнували цистерціанське абатство у Вальдербаху. З повними возами здобичі повернулися до Чехії, залишивши за собою згарище.
Приблизно в цей самий час, розповідав городник, колупаючись у носі й уважно розглядаючи виколупані знахідки, Табор, щоб навчити герцога Альбрехта добрим манерам, вдерся з диким рейдом у Ракуси. Палячи, спустошуючи, грабуючи й не зустрічаючи опору, таборити дійшли аж до Дунаю. Та хоча від Відня їх відділяв лише шматочок дороги, форсувати велику ріку вони не могли. Для демонстрації тільки трохи погримотіли гарматами з лівого берега, після чого забралися геть.