— Пардону! Пардо-о-ону-у-у! — завив він, зриваючи з голови армет. — Я князь…
— Hodie mihi, cras tibi.
Князь затрясся. Він упізнав Рейневана.
Рейневан поставив ногу йому на груди. І підняв те, що тримав у руках. Князь побачив, що це. І йому стало недобре.
— Ні-і-і-і! — він завив, як пес. — Не роби цього! Я віддав накази! У Зембицях! Дівка загине! Якщо ти до мене торкнешся, дівка загине!
Рейневан високо підняв рогатину. І з розмаху, з усієї сили вгаратав її князеві в живіт. Спеціальне чотиригранне обкуте вістря пробило бляхи фартуха. Князь заревів від болю, спазматично під-кулив ноги, обіруч учепився за ратище. Рейневан ногою притиснув його до землі, висмикнув рогатину. Світ навколо став сліпучо ясним, білим, світлим.
— Ви-и-куп! — вив Ян. — Дам ви-и-и-икуп! Зо-о-оло-ото-о! Го-о-оспо-о-оди Ісу-у-усе! По-о-оща-аді-і-іть!
Рейневан сильно розмахнувся. Вістря рогатини з тріском встромилося в щілину між нагрудником і фартухом, ввійшло аж до гака. Ян Зембицький закричав, захлиснувся, кров з рота вихлюпувалася на підборіддя та обладунок.
— По-о-оща-а… По-о-о-ща-ахх… А-а-а-аххх…
Рейневан якусь хвилину морочився із наконечником, який заклинило, нарешті висмикнув його. Підняв рогатину і вдарив. Вістря пробило бляху. Князь Ян уже не міг кричати. Тільки зойкнув. І ригнув. Кров бризнула на півсажня вгору.
Рейневан вперся ногою в нагрудник, смикнув ратище, намагаючись витягнути застрягле вістря.
— Знаєш що, Беляво? — сказав Ян Колда, який стояв поруч. — Я думаю, що з нього вже досить.
Рейневан відпустив рогатину. Йому насилу вдалося подолати спазм пальців. Відступив на крок. Його трохи трясло. Він узяв себе в руки. Колда протяжно харкнув, сплюнув.
— З нього досить, — повторив він. — Цілком досить.
— Айно, мабуть, таки так, — кивнув Рейневан. — Мабуть, таки цілком.
Так-от загинув і такої дочекався епітафії Ян, князь Зембиць, П’яст з роду П’ястів, нащадок по прямій лінії Семовита й Мешка, кров з крові і плоть з плоті Хороброго і Кривоустого. Загинув двадцять сьомого грудня 1428 року, або, як сказав би літопис, vicesima die mensis Decembris Anno Domini МССССХХVIII. Загинув у битві під сільцем Старий Велислав, за якусь милю на захід від Клодзька. Як стверджують одні літописці, загинув, як його пра-пра-і-ще-щось-там-дід, Генрик Побожний pro defensione christiane fidei et sue gentis. Інші кажуть, що загинув через власну дурість. Але так чи інакше, загинув. Помер.
А разом із ним загинула чоловіча лінія зембицьких П’ястів.
Битва все ще тривала. Деякі з сілезців, які втікати не могли або не хотіли, чинили запеклий опір. Збившись у групки, вони відбивалися від Сиріток, які запекло атакували. Деякі билися поодинці. Як Георгій Цеттріц, командир вроцлав’ян. Під Цеттріцем було вбито вже двох коней: першого — на самому початку битви, під вагенбургом, а другого — під час утечі. Тож не було як утікати. Без шолома, із закривавленим волоссям, Цеттріц був до того ж поранений у ногу: гуситська гізарма вколола його в стегно, продірявивши набедреник, викуваний у Нюрнберзі. Кров текла по бляхах бейгвантів. Спершись на вербу на межі, Цеттріц хитався, ледве стояв, але мужньо вимахував півтораручним мечем, відганяв нападників, які його оточували, а занадто настирливих рубав, аж дзвеніло. Його оточувало вже кільце порубаних, коли котромусь із чехів нарешті вдалося штрикнути його глевією в щоку так, що аж хряснули покришені зуби. Цеттріц похитнувся, але встояв на ногах. Виплюнув кров на нагрудник, по-блюзнірському виматюкався. І відігнав атакуючих розмашистими ударами півторака.
— Клянуся честю, пане Цеттріце! — заволав, під’їжджаючи ступою, Бразда з Клінштейна. — Може, досить?
Георгій Цеттріц виплюнув кров. Подивився на остереви на грудях Бразди. Важко зітхнув. Схопив меч за клинок і підняв — на знак, що здається на милість. Після чого знепритомнів.
— Бог переміг, — сказав стомленим голосом Ян Краловець з Градека.
— Бог так хотів, — додав він без найменшого пафосу. — І відтятий Моавові ріг, і рамено його розтрощене[321].
— Бог переміг! — підняв закривавлений меч Пйотр Поляк. — Ми перемогли, Божі воїни! Пихате німецьке лицарство лежить тут у пилюці! Хто нас тепер стримає?
— Ми помстилися за Крацау! — крикнув, витираючи кров з обличчя, Матей Салава з Ліпи. — Бог із нами!
— Бог із нами!
Тріумфальний крик тисячі горлянок Божих воїнів, здавалося, остаточно розігнав півтемряву та імлу. Пробиваючись крізь дими пожеж, вставав і займався день. Dies illucescens.