Выбрать главу

Прага…

Прага смерділа кров’ю.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

у якому Прага смердить кров’ю, Рейневан тягне за собою хвоста, а потім — по черзі — нудить рутиною, пригадує, тужить, святкує, бореться за життя і потопає в перині. А тло — Історія Європи — викидає коники, показує фокуси й звискує на поворотах.

Прага смерділа кров’ю.

Рейневан обнюхав обидва рукави куртки. Він щойно вийшов зі шпиталю, а в шпиталі, як воно буває в шпиталі, майже всім пускали кров і регулярно вирізали гнійники, та й ампутації відбувалися з частотою, гідною кращого застосування. Одяг міг просякнути запахом, в цьому не було би абсолютно нічого надзвичайного. Але куртка пахла тільки курткою. Нічим більше.

Він підвів голову, принюхався. З півночі, з лівого берега Влтави, доносився запах бур’янів і бадилля, що їх палили в садах і на виноградниках. Від ріки, крім того, тхнуло мулом і стервом: стояла спека, рівень води сильно впав, відкриті береги й висохлі лахи вже досить довго доставляли місту незабутні враження від ароматів. Але цього разу смердів не мул. Рейневан був у цьому впевнений.

Легкий змінний вітерець часом повівав зі сходу, з боку Поржичської брами. З боку Віткова. А земля під Вітковським пагорбом могла, чому б і ні, виділяти запах крові. Бо таки чимало крові в неї всоталося.

“Але це, мабуть, усе-таки неможливо, — Рейневан поправив на плечі ремінь торби й жваво подався вуличкою вниз. — Це неможливо, щоби з Віткова було чути кров. По-перше, це досить далеко. По-друге, битва відбулася влітку 1420 року. Сім років тому. Сім довгих років”.

Він енергійною ходою проминув костел Святого Хреста. Та сморід крові не розвіявся. Зовсім навпаки. Посилився. Бо раптом — для різноманітності — повіяло з заходу.

“Гм, — подумав він, дивлячись у бік розташованого неподалік гетто, — камінь — це не земля, стара цегла і тиньк пам’ятають чимало, чимало в собі затримують. Що поглинуть, те смердить довго. А там, під синагогою, у вуличках і будинках, кров лилася ще рясніше, ніж на Віткові. І в трохи менш давніх часах. У 1422 році, під час кривавого погрому, під час заворушень, які вибухнули в Празі після екзекуції Яна Желівського. Розлючений стратою свого улюбленого трибуна люд Праги повстав, щоби мстити, щоб палити і вбивати. Найсильніше, як завжди, дісталося жидівській дільниці. Жиди зі стратою Желівського не мали абсолютно нічого спільного, і не були ані найменшою мірою винними у його долі. Але кому це заважало.”

Рейневан за цвинтарем при костелі Святого Хреста повернув, пройшов повз шпиталь, вийшов на Старий вугільний торг, перетнув невелику площу і заглибився в брами та тісні провулки, що вели до Длоугої Тршіди[21]. Запах крові вивітрився, зникнув у морі інших запахів. Брами й провулки смерділи-бо всім, що тільки можна було уявити.

Длоуга Тршіда, натомість, привітала його домінуючим і просто приголомшливим запахом хліба. У пекарських крамницях, на лядах і прилавках золотилася, скільки сягало око, красувалася і пахтіла славетна празька випічка. Хоча в госпісі він снідав і голоду не відчував, проте не втримався — у першій же пекарні купив дві великі свіжесенькі булки. Булки, які тут називали цальтами[22], мали настільки виразно еротичну форму, що Рейневан досить довго йшов Длоугою Тршідою, наче вві сні, натикаючись на крамниці, поринувши у гарячі, як пустельний вихор, думки про Ніколетту. Про Катажину Біберштайн. Серед перехожих, на яких він наскакував і яких штовхав, було кілька дуже привабливих пражанок різного віку. Він їх не помічав. Неуважно просив вибачення та йшов далі, й навпереміну то гриз цальту, то вдивлявся в неї, як зачарований.

Ринок Старого Міста привів його до тями смородом крові.

“Гм, — подумав Рейневан, доїдаючи цальту, — тут воно, може, й не дивно. Саме для цієї бруківки кров — річ звичайна. Адже Яна Желівського і вісьмох його товаришів стяли саме тут, у Ратуші Старого Міста, заманивши їх сюди того березневого понеділка. Коли після віроломної страти в ратуші мили підлогу, червона піна лилася з-під воріт ручаями, стікала, здається, аж до ганебного стовпа посеред ринку й збиралася там величезною калюжею. А невдовзі, коли звістка про смерть трибуна викликала в Празі вибух гніву й жадобу помсти, кров потекла всіма навколишніми канавами.”

У напрямку костелу Матері Божої Перед Тином[23] ішли люди, купчилися в підсінні, яке вело до воріт храму. “Рокіцана буде проповідувати, — подумав Рейневан. — Варто би послухати, що Ян Рокіцана може сказати”. Вислуховувати проповіді Яна Рокіцани завжди мало сенс. Завжди. А надто тепер, у часи, коли так званий перебіг подій постачав теми для проповідей у просто-таки страхітливому темпі. Було, ой було про що проповідувати. І варто було слухати.

вернуться

21

Длоуга тршіда (Dlouha Trida) — Довгий проспект, вулиця празького Старого міста.

вернуться

22

Цальта — продовгаста плетена булочка (від нім. Zelten).

вернуться

23

Тин — район Праги.