Чехів, природно, це розізлило: Польщу вони вважали братньою і приязно налаштованою країною, а тут замість очікуваного спільного фронту проти “Німчизни” зненацька така образа, замість фронту — афронт. Однак більшість зрозуміла мотиви Ягелла й правила заплутаної гри, що її йому доводилося вести. Незабаром також стало помітно, що едикт був страшний тільки своєю буквою — і буквою все й закінчилося. Тому коли чех говорив “велюнський едикт”, то, як правило, підморгував або додавав якийсь дотеп. Як оце зараз Прокоп.
— Нічого, нехай-но тільки хрестоносці за Дрвенцу[106] рушать, Ягелло тут-таки про свій гучний едикт забуде. Знає-бо, що якби довелося допомоги проти німців шукати, то ж таки, мабуть, не в Римі.
— Гм, — відповів Рачинський. — Факт, не заперечуватиму. Але щоби страху я не мав, теж не скажу. Їду, щоправда, таємно. Але самі знаєте, як воно з новим законом: кожен одразу стає наввипередки пильним, кожен хоче похвалитися запалом, показати себе — а раптом похвалять і підвищать. Тому й має Збишко Олесницький до своїх послуг армію донощиків. А той Єнджей Мишка, єпископський вікарій, цей покруч, псячий син, має ніс, як у пса, і як пес винюхує, чи часом біля короля Владислава не крутиться якийсь гусит… Вибачте, я хотів сказати…
— Ти хотів сказати “якийсь гусит”, - холодно відрізав Прокоп. — Не будемо чіплятися до слів.
— Так, правда… Але я до короля радше не наближуся. У Заторі я зустрічаюся з Яном Менжиком з Домброви, партизаном[107] нашої справи, ми разом їдемо до Пєскової Скали, там таємно зустрічаємося з паном Пйотром Шафранцем, підкоморієм краківським. А пан Пйотр, людина дуже до нас прихильна, королеві Владиславові посольство повторить.
— Айно, айно, — замислено сказав Прокоп, підкручуючи вус. — Самому Ягеллові тепер не до послів. Тимчасом він має інші гризоти.
Присутні обмінялися багатозначними поглядами. Вони знали, в чім річ, звістка розлетілася швидко і широко. Королева Сонька, дружина Ягелли, була звинувачена у віроломстві й подружній зраді. Вона попустила гальма сорому, як пліткували, щонайменше із сімома лицарями. У Кракові тривали арешти й розслідування, а Ягелло, зазвичай спокійний, казали, рвав і метав.
— На тобі, брате Вишеку, велика відповідальність. Наші посольства до Польщі досі якось не вельми вдавалися. Досить згадати Гинека з Кольштейна. Тому перш за все перекажи, будь ласка, панові Шафранцеві, що якщо король Владислав дозволить, то незабаром прибуде до Вавеля поклонитися його величності чеське післанництво, на чолі якого стану я, власною персоною. Це найважливіша річ у твоїй місії — підготувати мою. Скажеш, що ти є моїм послом per procura[108].
Вишек Рачинський поклонився.
— На твій розсуд і відчуття залишаю, — тягнув далі Прокоп Голий, — з ким ти ще в Польщі порозмовляєш і до кого наблизишся. Кого промацаєш. Бо мусиш знати, що я ще не вирішив, до кого я зі своїм посольством вирушу. Хотів би до Ягелла. Але за несприятливих обставин не виключено, що до Вітольда.
Рачинський відкрив рота, але промовчав.
— З князем Вітольдом, — втрутився Прокупек, — нам по дорозі. У нас подібні плани.
— У чому подібні?
— Чехія від моря до моря. Така наша програма.
Вираз обличчя Вишка, видно, був надто промовистим, бо Прокупек негайно поспішив роз’яснити.
— Бранденбург, — заявив він, тицяючи пальцем у мапу, — це земля, що з правіку належить чеській короні. Люксембуржці просто-напросто збули Бранденбург Гогенцоллернам, не штука буде скасувати цю оборудку. Сигізмунда Люксембурзького ми скасували як короля, скасуємо і його ґешефти. Заберемо, що наше. А якби німаки стали смикатися, то поїдемо туди возами і начистимо їм сраку.
— Розумію, — сказав Рачинський. Але вираз його обличчя особливих змін не зазнав. Прокупек це бачив.
— Маючи Бранденбург, — продовжив він далі, - візьмемося за Орден, за хрестоносців. Виженемо проклятих тевтонців з-над Балтики. І вже маємо море, хіба ні?