— Перестань триндіти, добре? Я питав, чи ти можеш вилікувати.
— Можу. Прошу показати, де болить.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
“Чи я вже його десь бачив? — думав, дивлячись на свого гостя, Вендель Домараск, magister scholarum[115] колегіатської школи Святого Хреста в Ополі. — Чи я його десь бачив? І якщо так, то де? У Кракові? У Дрездені? В Опаві?”
З-за вікна долинали голоси учнів, які хором декламували строфи “Фіваїди” Стація. Раз по раз декламацію переривав вереск — це сигнатор, що наглядав за класом, за допомогою різки виправляв чиюсь латину і заохочував до успіхів у навчанні.
Гість був високий, такий худий, що аж мало не кістлявий, але в ньому відчувалася сила. Сивувате волосся було зачесане так, як це було прийнято серед кліру, а фетрова шапка, Вендель Домараск побився б об заклад на що завгодно, прикривала тонзуру або слід від неї. Прибулець також міг би — щодо цього магістр теж готовий був закластися — по-чернечому опустити очі, покірно схилити голову, скласти руки і бурмотіти молитву. Міг би. Якби хотів. Зараз він явно не хотів. Дивився магістрові просто в очі.
Очі прибульця були дуже дивні. Своєю нерухомою гостротою вони непокоїли, будили тисячі мурашок за коміром і на спині. Але найдивнішим був їхній колір — колір заліза, старого, потемнілого, вислуженого клинка ножа. Це враження посилювали рудуваті плямки на райдужках, чисто тобі сліди іржі.
— Ecce sub occiduas versae iam Noctis habenas asrorumgue obitus, ubi primum maxima Tethis imu… impulit… Ай! О Боже!
Вендель Домараск, magister scholarum колегіатської школи Святого Хреста в Ополі, а водночас головний резидент таборитської розвідки, шеф і координатор шпигунської мережі в Шльонську, тихо зітхнув. Він знав, ким був прибулець, його попередили, що той прибуде. Він знав, за чиїм наказом прибулець прибув і чий авторитет представляє. Він знав, які прибулець має повноваження, знав, що той має право наказувати, знав також, що загрожує за невиконання його наказів. Більше Домараск не знав. Нічого більше. Особливо ж того, як прибульця звати.
— Айно, так, милостивий пане, — він врешті-решт вирішив вжити форму настільки ж ввічливу, наскільки й безпечно-нейтральну. — Нелегко нам тут у Шльонську останнім часом. Я не кажу вам цього, зрозумійте, щоб відкручуватися від завдань або виправдовувати неробство, у жодному разі, я докладаю старань, брат Прокоп може бути впевнений…
Він не договорив. Залізний погляд прибульця, як виявилося, з-посеред інших властивостей мав також дивовижну властивість вгамовувати словесні потоки.
— У лютому минулого року, — Вендель Домараск перейшов на коротші й конкретніші речення, — виникнув, як ви, мабуть, знаєте, Стшелінський союз Шльонські князі, старости і ради Вроцлава, Свидниці, Явора і Клодзька. Мета: мобілізація армії для удару на Чехію. А перед мобілізацією — ліквідація чеських сіток агентів, які діють у Шльонську.
Прибулець кивнув головою на знак, що йому відомо. Але залізні очі не змінили виразу.
— Нам завдали потужного удару, — безпристрасно продовжив шпигун. — Єпископська інквізиція, контррозвідки Альбрехта Колдіца і Пуги з Частоловиць. Абати з Генрикова, Кам’янця і Кшешова. Восени спіймали свидницького резидента й кількох наших людей у Вроцлаві. Когось змусили давати свідчення або хтось зрадив, бо вже в другу неділю адвенту схопили групу з Явора. Узимку заарештували більшість агентів з району Ниси. А цього року нема місяця, щоби хтось не провалився… Або щоб когось не вбили. Шириться терор. Ті, хто нам сприяє, гинуть. Гинуть купці, які співпрацюють з нами… Людей охопив страх. Вербувати нових агентів у таких умовах важко, інфільтрувати важко, зростає ризик зради й провокації. Брата Прокопа, я розумію, не цікавлять труднощі, а результати, наслідки… Перекажіть, що ми робимо, що можемо. Робимо своє. Я роблю своє. Дотримуюся принципів ремесла — і роблю своє…
— Я не приїхав сюди з перевіркою, — спокійно вставив залізноокий. — У мене в Шльонську своє завдання, яке я повинен виконати. Вас я відвідав з трьох причин. Primo, ви найкраще законспіровані, а мені трохи залежить на власній безпеці. Secundo, мені потрібна ваша допомога.
Магістр зітхнув, ковтнув слину, сміливіше підняв голову.
— А tertio?
— Вам потрібна допомога Прокопа. Ось вона.
Залізноокий розв’язав свою торбу, дістав з неї чималий вузлик, замотаний в овечу шкуру і перев’язаний ремінцем. Вузлик важко гупнув об стіл, повідомивши про свій вміст приглушеним брязкотом. Шпигун простягнув руку. Його кістлява, покрита старечими плямами рука нагадувала кігтисту лапу яструба-перепелятника.