Лицар нахилився, просвердлив його поглядом.
— Та хто ж ти, попе?
— Не здогадуєтеся?
— Здогадуюся, це правда, — сплюнув Цеттріц. — Правда й те, що абата я навчив добрих звичаїв з вашою неоціненною гуситською допомогою. Але чи це робить мене гуситом? Я причастя приймаю в католицький спосіб, вірю в чистилище, а в потребі закликаю святих. Я не маю з вами нічого спільного.
— За винятком здобичі, награбованої в Кшешові, поділеної пів на пів із Баштіном. Коні, корови, свині, готівка золотом і сріблом, вино, літургійний посуд… Сподіваєтеся, пане, що єпископ Конрад відпустить вам ці гріхи взамін за звичайного собі голіарда?
— Надто відважно, — Цеттріц примружив очі, - ти тут поводишся. Гляди! Бо ще й тебе додам до рахунку. Ой і зрадів би тобі єпископ, зрадів би… Та я бачу, що ти пройда, а не якийсь собі тюхтій. Але ні голосу, ні очей не піднімай. Перед лицарем стоїш! Перед паном!
— Я знаю. І пропоную лицарський спосіб полагодити справу. Гідний викуп за зброєносця — десять кіп грошей. Голіард не є вищим, ніж зброєносець. Заплачу за нього.
Цеттріц подивився на бургманів, а ті, наче за командою, по-вовчому вишкірили зуби.
— Ти привіз сюди срібло? Воно в тебе у в’юках, так? А кінь у стайні? У моїй стайні? В моєму замку?
— Саме так, — у залізноокого не здригнулася повіка. — У вашій стайні, у вашому замку. Але ви не дали мені закінчити. Я дам вам за голіарда Тибальда ще щось.
- І що ж це таке, мені цікаво?
— Гарантію. Коли Божі воїни прийдуть у Шльонськ, а це станеться швидко, коли палитимуть тут усе до голої землі, нічого поганого не станеться ні вашій стайні, ні вашому замку, ні майну ваших підданих. Ми з принципу не палимо маєтки прихильних до нас людей. А тим більше — союзників.
Тривалий час було тихо. Так тихо, що було чути, як чухаються блошливі хорти.
— Усі геть! — раптом заревів на свою свиту лицар. — Raus![117] Гетьте! Усі! Зараз же!
— Стосовно союзу і дружби, — озвався, коли вони лишилися самі, Герман Цеттріц Молодший, пан на Шварцвальдау. — Стосовно майбутньої співпраці… Майбутньої спільної боротьби і братства по зброї… І поділу здобичі, природно… Чи можемо ми, брате чеху, обговорити деталі?
Відразу ж за брамою вони пришпорили коней, погнали галопом. Небо на заході темніло, навіть чорніло. Вихор завивав і свистів у кронах ялиць, зривав сухе листя з дубів і грабів.
— Пане Влк!
— Що?
— Дякую! Дякую за звільнення!
Залізноокий ксьондз обернувся в сідлі.
— Ти мені потрібний, Тибальде Раабе. Мені потрібна інформація.
— Розумію.
— Сумніваюся. Ага, Раабе, іще одне.
— Слухаю, пане Влк.
— Ніколи більше не вимовляй уголос мого прізвища.
Село, певно, лежало прямісінько на шляху загонів Башті-на з Поростле, які після минулорічного нападу на кшешівський монастир грабували землі між Ландесгутом і Валбжихом. Чимось, певно, це село мусило гуситам не догодити, бо від нього залишилася чорна випалена земля, з якої тільки де-не-де щось стирчало. Небагато залишилося і з місцевого костелика — якраз стільки, щоби можна було розпізнати, що це був костелик. Єдине, що вціліло, — це придорожній хрест і розташований за згарищем храму цвинтар, захований у вільшанику.
Вітер дув, чесав покриті лісами схили гір, затягував небо чорно-синьою паволокою хмар.
Залізноокий ксьондз притримав коня, обернувся, зачекав, поки під’їде Тибальд Раабе.
— Злазь, — сухо сказав він. — Я казав, що ти повинен надати мені деяку інформацію. Тут і зараз.
— Тут? На цьому зловісному урочищі? Якраз коло цвинтаря? В сутінки? Під голим небом, з якого ось-ось вперіщить? Не можемо поговорити в корчмі, за пивом?
— Я вже і так достатньо через тебе розконспірувався. Не хочу, щоби мене з тобою бачили. І пов’язували. Тому…
Він урвав, побачивши, як очі голіарда розширюються від жаху.
Перш за все вони побачили вибух чорного птаства, яке зірвалося з заростей, що оточували цвинтар. А тоді побачили танцівників.
Один за одним, рядочком, тримаючись за руки, виходили з-за цвинтарного муру скелети, витанцьовуючи в диких і гротескних стрибках. Декотрі голі, декотрі без деяких частин, декотрі прикрашені порваними рештками саванів — вони танцювали, вихитуючись і високо підкидаючи костисті ступні, голінні та стегнові кістки, ритмічно клацаючи при цьому щербатими щелепами. Вітер вив, завивав як проклятий, свистів між ребрами і в тазових кістках, виграв на черепах, немов на окаринах.