Зваживши “за” і “проти”, сам із себе трохи дивуючись, Гжегож Гейнче все-таки пішов на страту. Інкогніто, змішавшись із групою домініканців, разом з якими він зайняв місце на підвищенні, призначеному для духовних осіб та глядачів вищого стану або маєтності. Серед них, на центральній трибуні, на лаві, оббитій кармазиновим атласом, розсівся Конрад Олесницький, єпископ Вроцлава, автор і спонсор сьогоднішньої вистави. Його супроводжували кілька духовних осіб, серед них літній нотаріус Єжи Ліхтенберг і Гуго Ваценроде, який нещодавно замінив Отто Беесса, якого зняли з посади препозита у костелі святого Йоанна Хрестителя. Був там, звичайно ж, і Ян Снешевич, єпископський вікарій in spiritualibus[128]. Був охоронець єпископа, Кучера фон Гунт. Не було Біркарта Грелленорта.
Підготовка до страти була вже на завершальній стадії, засуджених — вісім осіб — катові пахолки вже тягли по драбинах на багаття і прив’язували ланцюгами до обкладених в’язанками хмизу і дровами стовпів. Багаття, згідно з останньою модою, були надзвичайно високі.
Навіть якби Гжегож Гейнче бодай на мить мав якісь ілюзії щодо мотивів єпископа Конрада, то тепер він би їх втратив.
Але інквізитор не мав ілюзій. Він від самого початку знав, що єпископська вистава — це демонстрація, спрямована проти нього особисто. Упізнаючи деяких приречених на багаттях, Гжегож Гейнче ще більше утверджувався у своєму переконанні.
Він знав трьох. Один, вівтарист[129] із костелу Святої Ельжбети, трохи забагато патякав про Вікліфа, Йоахима Флорського, Святого Духа та реформу Церкви, але на слідстві швидко зрікся помилок, покаявся, після формального revocatio et abiuratio[130] був засуджений до того, щоби протягом тижня носити покутний одяг із хрестом. Другий, маляр, співтворець прегарних поліптихів, які прикрашали вівтар у костелі святого Егідія, постав перед трибуналом інквізиції внаслідок доносу, а коли той виявився безпідставним, його звільнили. Третій — інквізитор його ледве впізнав, бо в нього були покалічені вуха і вирвані ніздрі — був євреєм, якого колись звинуватили у вбивстві та у профанації облатки. Звинувачення було неправдиве, тому і його звільнили. Однак звістка про це, видно, якось дійшла до єпископа і Снешевича, бо тепер усі троє стояли на багаттях, прив’язані ланцюгами до паль. Не маючи уявлення про те, що своєю долею вони завдячують гострим суперечностям між єпископською і папською Інквізицією. Що за хвилину єпископ накаже запалити хмиз у них під ногами. На зло папському інквізиторові.
Скільки з-поміж решти приречених повинні були сьогодні вмерти виключно заради демонстрації, Гейнче не знав. Він не пам’ятав нікого. Жодного обличчя. Ні жінки з обстриженою на лисо головою і потрісканими губами, ні здоровила, ноги якого були замотані в закривавлене ганчір’я. Ні біловолосого старця, схожого на біблійного пророка, який виривався з рук пахолків і верещав…
— Ваша велебносте.
Він обернувся. Відсунув з обличчя краєчок каптура.
— Його достойність єпископ Конрад, — нахилився молоденький клірик, — просить до себе. Нехай ваша велебність іде за мною. Я поведу.
Що було робити.
Єпископ, побачивши його, зробив короткий і радше зневажливий жест долонею, показав на місце коло себе. Його погляд швидко оцінив обличчя інквізитора, шукаючи на ньому ознак чогось радісного для себе. Не знайшов. Гжегож Гейнче бував у Римі і вже навчився робити найкращі міни при найгірших іграх.
— Зараз, — буркнув єпископ, — ми тут возрадуємо Ісуса і Матір Божу. А ти, отче інквізиторе? Тішишся?
— Незмірно.
Єпископ знову буркнув, втягнув повітря, вилаявся під носом. Видно було, що він злий, і було зрозуміло, чому він злий. Будучи перед очима публіки, він не міг напитися, а полудень уже минув з біса давно.
— То дивися, інквізиторе. То дивися. І вчися.
— Браття! — репетував на своєму багатті біловолосий старець, смикаючись біля палі. — Опам’ятайтеся! Чому вбиваєте пророків ваших? Чому плямите руки кров’ю мучеників ваших? Бра-а-а-аття-а-а-а!
Один із пахолків, ніби знехотя, стусонув його ліктем у шлунок. Пророк зігнувся, захрипів, якийсь час було тихо. Не дуже довго.
— Загинете! — завив він, на галасливу втіху юрмі. — Заги-и-ине-е-те-е-е-е! І прийде люд поганський, одних заб’є, інших пійме в неволю, розмножаться проти вас хижі вовки і темряви, які вас занурять у безоднях моря. Рече Господь: “Тому скину тебе з гори Божої… Посеред каменя вогнистого вигублю тебе, тому-бо вдарю тебе об землю, а перед ликом царів покладу тебе як чобіт скриплячий…”