— Здрастуй, Славіку. Ти що, став секретарем?
— Га? Ти про це? — Цандат підняв аркуші паперу і гусячі пера, які він ніс. — Це листи з неба.
— Листи звідки?
— Мене підвищили, — похвалився вічний студент, розчісуючи пальцями те, що колись було чуприною. — Брат Неплах перевів мене у сектор пропаганди. Я став письменником. Митцем. Замалим не поетом. Я пишу листи, які впали з неба. Розумієш?
— Ні.
— Ну то послухай, — Цандат узяв один із аркушів, примружив короткозорі очі. — Упалий з неба лист Матері Божої. Мій вчорашній витвір.
— Народе безвірний, покоління негідне і підступне, — став він читати голосом, що переходив у проповідницьку екзальтацію, — упаде на вас гнів Божий та лиха у трудах і в стадах, якими володієте. Позаяк не сповідуєте істинної віри, а слухаєте римського антихриста, відверну від вас свій лик, а Син мій засудить вас за зло, яке ви вчинили в Його святій Церкві, і покарає вас. як покарав Содом і Гоморру. І будете зубами скреготати і стогнати, амінь.
— Листи, що впали з неба, тямиш? — пояснив Цандат, бачачи, що Рейневан не тямить ні в зуб ногою. — Листи від Ісуса, листи від Марії, листи від Петра. Ми в пропаганді їх пишемо. Агітатори та емісари вивчають їх напам’ять, ідуть у ворожі країни, щоб сповіщати їх тамтешнім людям. Щоб, як каже шеф нашого сектора, так тамтешнім людям понасирати в голови, щоб не знали, хто свій, хто ворог і де котрий. Для цього і є листи з неба, тямиш? Оцей-от, послухай, лист від Ісуса. Глянь, як чудово написано…
— Знаєш, Славіку, я трохи поспішаю…
— Послухай, послухай! “Грішники та нечестивці, наближається вам кінець. Я терплячий, але якщо ви не порвете з Римом, з цією звіриною вавилонською, прокляну вас разом з Отцем своїм і з ангелами своїми…”
— Брат Белява? — врятував Рейневана голос за спиною. — Брат Неплах пильно прагне вас бачити, чекає. Дозвольте. Я проведу.
Один із новозбудованих будинків був більш імпозантним, нагадував панський дім. На першому поверсі знаходилося кілька світлиць, на другому — кілька досить по-спартанському обладнаних кімнат. В одній із кімнат стояло велике і аж ніяк не спартанське ложе. На ложі, накритий периною, лежав і стогнав Флютик.
— Де тебе носить? — дико завив він, побачивши Рейневана. — Я посилав по тебе до Праги, посилав під Колін! А ти… О-о-о… О-о-о-о-о-о-о-о! А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!
— Що з тобою? Ага, не кажи. Я знаю.
— Ах, знаєш? Не може бути! То що зі мною? На що я страждаю?
— Загалом — на сечокам’яну хворобу. А зараз у тебе колька. Сядь. Підтягни сорочку, повернися. Тут болить? Коли я стукаю?
— А-а-а-а-а-а-о-о-о-о-а-а-а-ай!!! Курва!!!
— Поза сумнівом, ниркова колька, — встановив Рейневан. — Зрештою, ти й сам прекрасно знаєш. Це ж напевно уже не вперше, а симптоми характерні: болі, що находять приступами і віддають донизу, нудота, тиск на міхур…
— Перестань базікати. Почни лікувати, клятий знахарю.
— Ти несподівано опинився, — усміхнувся Рейневан, — у дуже доброму товаристві. На важку кам’яну хворобу і дуже болючі приступи ниркових кольок страждав Ян Гус у Констанці, коли сидів у в’язниці.
— Гм, — Флютик накрився периною і страдницьки усміхнувся. — То це, мабуть, ознака святості… З іншого боку, я перестаю дивуватися, що Гус тоді не зрікся… Він волів радше багаття, аніж такі болі… Господи, Рейневане, зроби щось із цим, благаю…
— Зараз приготую тобі щось болевгамовуюче. Але каміння треба усунути. Необхідний цирульник. Найкраще — спеціалізований літотоміст[147]. Я знаю в Празі…
— Не хочу! — завив шпигун, невідомо, більше від болю чи від люті. — Тут уже був такий! Знаєш, що він хотів зробити? Сраку мені хотів розрізати! Розумієш? Розрізати сраку!
— Не сраку, а промежину. Треба розрізати, а як же інакше добратися до каменів? Через розріз у міхур вводять довгі кліщі…
— Припини! — завив Флютик, бліднучи. — Навіть не говори про це! Я не для того тебе сюди викликав, висилав перепряжних коней… Вилікуй мене, Рейневане. Магічно. Я знаю, що ти можеш.
147
Літотомія (від гр. lithos — камінь і tome — відрізування, відсікання) — операція вирізання каменів.