— Ще б пак, — кинув Еллері, прилаштовуючи ноги на найближче поліно.
— Справа в тому, — промовив товстун, — що бідолашна моя зведена сестра не зовсім психічно здорова. Спадкова шизофренія. Знаєте, не те щоб вона була дуже
неврівноважена, але до неї потрібно звикнути. Для Еліс бачити її...
— Шизофренія? — перепитав Еллері. — Нещаслива родина. У вашого зведеного брата була манія переслідування, а яка манія у місіс Фелл?
— Досить зрозуміла. Вона все ще вважає, що її дочка жива. Насправді ж бідолашна Олівія загинула в автомобільній катастрофі три роки тому. Це боляче вразило Сарині материнські почуття. Тепер вона чекає
аустрічі з братовою дочкою, і ця зустріч може виявитися гнітючим видовищем. Ніколи не можна передбачити, як поведеться хвора людина в незвичних обставинах.
— На мою думку,— неквапно зауважив Еллері, — це саме можна сказати про будь-яку людину, незалежно від того, хвора вона чи ні.
Райнак стримано всміхнувся. Торн, нахилившись до вогню, спитав:
— А отой хлопець, Кейт?
Товстун не поспішаючи поставив склянку.
— Вип’єте, Квіне?
— Ні, дякую.
— А отой хлопець, Кейт? — повторив своє запитання Торн.
— Хто, Нік? А що Нін, Торне?
Адвокат стенув плечима й промовчав.
— Чи це мені тільки здається, чи в повітрі й справді якась ворожість? — запитав Райнак, знов узявши склянку.
— Райнаку! — різко кинув адвокат.
— За Кейта не хвилюйтеся, Торне. Ми дамо йому спокій. Він сердитий на весь білий світ, і це свідчить про його здоровий глузд. Але на мене він у цьому не схожий — у нього немає емоційної енергії піднятися над власного мудрістю. Мабуть, він здається вам нетовариським... О, а ось і ви, люба моя! Чудово, чудово!
На Еліс була простенька, без прикрас сукня. Щоки в дівчини посвіжіли, навіть порум’яніли, якось по-новому заблищали очі. Вперше побачивши її без капелюшка й пальта, Еллері подумав, що вона зовсім змінилася.
Так буває завжди, коли жінка з’являється перед вами, скинувши верхній одяг і вправно підфарбувавшись за зачиненими дверима. Допомога іншої жінки, очевидно, теж не була для Еліс зайвою. Під очима в неї ще
виднілися кола, але усмішка стала веселішою.
— Спасибі, дядечку Герберт! — подякувала вона трохи охриплим голосом. — Я, мабуть, таки застудилась.
— Віскі, гарячий лимонад, трошки поїжте — і в ліжко! — весело порадив дядько.
— Сказати правду, я зголодніла.
— В такому разі їжте, поки наїстеся! Ви, певно, вже зрозуміли, що я лікар неабиякий. А тепер прошу всіх до столу!
— Так-так, — похопилася місіс Райнак. — Сару й
Ніколаса не чекатимемо!
Очі в Еліс трохи погасли. Вона зітхнула, подала товстунові руку, і всі рушили до їдальні.
Їли мовчки. Райнак налягав на страви, не залишаючи поза увагою й багатого вибору напоїв. Прислуги в цій сім’ї, судячи з усього, не тримали, тому місіс Райнак, пов’язавши фартух, ледве встигала подавати на стіл та прибирати порожній посуд і до своєї тарілки майже не сідала. Еліс помалу втратила рум’янець, на її обличчі знову проступив напружений вираз; час від часу вона застуджено кашляла. Посеред столу стояла гасова лампа, і Еллері здавалося, ніби кожен шматочок їжі відгонить гасом. До того ж місіс Райнак подала смаженину з баранини, а саме баранину він не любив. А із страв з неї найбільшу огиду в нього викликала смаженина. Торн їв мляво, не підводячи очей від тарілки.
Коли вони поверталися до вітальні, адвокат ухитрився відстати з Еліс і запитав її:
— Як ви себе почуваєте? Все гаразд?
— Мені якось неспокійно на душі, — поскаржилася дівчина.— Містере Торн, прошу вас, не думайте, що я ще дитина. Тут діється щось дивне. Краще б я...
не приїжджала.
— Я вас розумію,— мовив Торн. — І все ж таки наш приїзд був конче потрібний. Якби була можливість вас від цього звільнити, я б нею скористався. А залишитися в тому жахливому барлозі по сусідству ви б, звісно, теж не змогли.
— О ні! — здригнулась Еліс.
— Немає й готелю на багато миль довкола. Скажіть, міс Мейх’ю, хтось із цих людей...
— Ні-ні. Просто я не можу їх зрозуміти. Мабуть, це розгулялась моя уява. Та ще такий холод... Містере Торв, ви не проти, якщо я піду спати? Завтра в нае буде дог сить часу поговорити.