Отже? — глузливо запитав Райнак.
— Отже, — вів далі Торн,— це надзвичайно дивно, що її батько помер саме тоді, коли чекав на дочку. Це підозріло.
Мовчанка затяглася, Кейт, зіпершись ліктями на коліна, втупив погляд у вогонь; розпатланий чуб спадав йому на очі.
Райнак жадібно ковтнув бренді, поставив склянку й, тяжко зітхнувши, промовив:
— Життя надто коротке, джентльмени, щоб витрачати його на марні суперечки. Перейдімо без зайвих слів до головного. Нікові Кейту я довіряю, і ми можемо вільно говорити при ньому.
Хлопець не поворухнувся.
— Містере Квін, ви не зовсім у курсі справи. Я не помиляюся? — запитав товстун, ввічливо всміхаючись.
Еллері теж не поворухнувся.
— А звідки ви це знаєте? — запитав він нарешті.
— Все дуже просто, — знов усміхнувся Райнак. — Відтоді, як поховали Сільвестра, Торн із Чорного дому не виходив. За час свого добровільного ув’язнення він також не одержував і не відсилав ніякої пошти. А сьогодні вранці на пристані Торн ненадовго залишив мене, щоб комусь зателефонувати. Невдовзі з’явилися ви. Відтоді Торн відходив тільки на хвилину-дві, а тому не міг розповісти вам багато, якщо взагалі щось розповів. Дозвольте мені, містере Квін, поздоровити вас з вашою поведінкою сьогодні. Вона була бездоганна. Нічого не знаючи, ви вдавали, нібито вам усе відомо. «'V
Еллері зняв пенсне й почав протирати скельця.
— Ви, бачу, не лише лікар, а й психолог,— зауважив він.
— Це справи не стосується! — різко кинув Торн.
— Та ні, стосується,— басом заперечив товстун, — Вашого приятеля, містера Квіна, точать сумніви, а тому сором тримати вас і далі в темряві. Навіть більше — це
негуманно. Мій введений брат Сільвестр, царство йому небесне, був дуже скупий. Якби він міг забрати своє золото в могилу й був певен, що воно там і залишиться, то, гадаю, так би й зробив.
— Золото? — звів брови Еллері.
— Ви, мабуть, сміятиметеся, містере Квін. Сільвестр мав у своїй вдачі якісь середньовічні риси. Здавалося, він ось-ось надягне чорну оксамитову мантію і заходиться бубоніти латиною заклинання. Так от, не маючи змоги забрати золото в могилу, він зробив те, що було найлегше: сховав його.
— О Боже! — вигукнув Еллері. — Скоро ви почнете випускати зі свого капелюха привиди!
— І сховав він те прокляте своє багатство в Чорному домі,— докинув Райнак, усміхаючись.
— А як же міс Еліс Мейх’ю?
— Бідолашна дитина. Вона — жертва обставин. Сільвестр ніколи про неї не вгадував, аж поки Еліс написала а Лондона, що помер останній її родич з материного боку. Написала вона нашому приятелеві Торну, що його, у свою чергу, хтось їй порекомендував як адвоката, що заслуговує на довіру. І це, звичайно, правда, він саме такий і є. Бачите, Еліс навіть не знала, що її батько взагалі живий. Добросердний Торн, знайшовши нас, віддав Сіль-вестрові фотографії Еліс та її листа, в якому дівчина з подробицями описала все своє життя. Так Торн став між нами посередником. До того ж надто недовірливим, чорт забирай!
— Не треба нічого пояснювати! — різко промовив адвокат. — Містер Квін знає...
— Нічого містер Квін не знає, — посміхнувся товстун. — Бо надто вже уважно він слухав мою коротеньку розповідь. Не варто кривити душею, Торне. — Потім він знову повернувся до Еллері. — І Сільвестр, містере Квін, ухопився за думку про свою дочку, як ото потопаючий хапається за соломинку. Я не викажу таємниці, коли заявлю, що мій зведений брат, бувши шизофреніком, підозрював власну сім’ю — уявляєте?! — в лихих намірах щодо його багатства.
— Це просто злісний наклеп! — вигукнув Торн.
— Гарно сказано, дуже гарно! Не заперечую, Сільвестр при мені признався Торнові, що давно обернув своє багатство на дзвінку монету, сховав золото в будинку і назве схованку лише Еліс, дочці, яка має стати його спадкоємицею.
— Це я розумію, — кинув Еллері.
— На жаль, старий не дожив до приїзду Еліс. Мене, містере Квін, дивує те, що Торн про нас такої поганої думки.
— Це все ваші вигадки,— почервонівши, заперечив Торн, — Певна річ, в інтересах своєї клієнтки я не міг залишити без нагляду будинок, у якому десь сховано багато золота.
— Ну звісно,— кивнув головою Райнак.