Я поставив телефонний апарат на стіл і ходив по кімнаті, поки мене не помітив представник закону.
— А ви, Гудвіне, що тут робили, стригли нігті?
— Ні, сер,— шанобливо відповів я,— просто мені дуже не хотілося, щоб мене потоптали.
Телботт і Поль заговорили водночас.
— Знаю, знаю,— збентежився детектив.— Якби тут була звичайна справа, ми б сіли з вами й обговорили все, але справа зовсім не звичайна, бо йдеться про вбивство Кейеса. Так ви кажете, що хочете висунути обвинувачення, міс Кейес? — спитав він у Дороті.
— Саме так.
— Гаразд. Ходімте зі мною, пане Поль.
— Я залишаюсь тут,— відсапуючись мовив Поль.— Я маю на це право і, нікуди звідси не піду.
— Ні, ви не залишитесь тут. Ви ж чули, що сказала
пані.
— Так, але ви не чули, що сказав я. На мене напали. Вона висуває обвинувачення. Я також. Я спокійно сидів иа стільці, коли Телботт вдарив мене і намагався задушити. Невже ви не бачили, як він ударив мене?
— Він захищався,— сказала Дороті.— Ви кинули праску...
— Щоб врятувати своє життя! Він напав..,
— Годі,— відрубав детектив.—Чоловіки підуть зі
мною.
Вони пішли, хоча спочатку довго сперечалися і жестикулювали, та зрештою підкорились.
Я подумав, що міг би трохи прибрати тут, і підняв стільця, з якого хотів скористатись Поль, а потім поставив на місце праску.
— Схоже ви боягуз, чи не так? — спитала Дороті, яка знову сіла на своє місце.
— Це спірне твердженім,— не погодився я.— Я хоробрий, як лев, з неозброєним карликом або з жінкою. Спробуйте тоді мене зачепити. Але коли я маю справу з...
Пролунав дзвінок.
— Телефон,'— сказала Дороті.
Я присунув апарат до себе і зняв трубку.
— Чи є поблизу міс Кейес?
— Так, вона тут сидить. Що їй передати?
— Скажіть, що її хоче бачити пан Дональдсоп. ,
Я так і сказав їй і вперше побачив на обличчі Дороті безсумнівно людський вираз. При імені Дональдсона жінка навіть не пробувала повести бровою. Вона напру-жилась усім тілом і зблідла. Дороті могла бутп або не бути таким боягузом, яким вважала мене,— я тут не суддя, бо ніколи не бачив і не чув про Дональдсона,— але вона, безперечно, була налякана.
Мені набридло чекати, і я повторив:
— Вас хоче бачити пан Дональдсон.
— Я...— Вона облизала губи, проковтнула слину, а тоді підвелася і сказала вже не так лагідно:— Передайте, щоб йото провели до кабінету пана Телботта,— і вийшла.
Я передав її розпорядження, попросив, щоб телефон перемкнули на міську мережу, і набрав номер. Я глянув на годинника — п’ять хвилин на четверту. Почувши у трубці голос Оррі, я цілу секунду не міг вичавити з себе й слова.
— Це Арчі,— врешті мовив я.— Мені потрібен Сол.
— Сол? Його нема. Він давно пішов.
— Я думав, ви й досі граєте; Тоді Вулф.
— Арчі, слухаю,—почувся Вулфів голос.
— Яв кабінеті у Кейеса за його столом. Зараз я тут сам. Вони хапають наших клієнтів. Бродайка взяли за приховування крадених креслень, які він купив у Телботта. Поля забрали за порушення спокою, а Телботта — за напад і образу дією. Я вже пе кажу про те, що міс Кейес щойно мало не знепритомніла від страху.
— Про що це ти? Що сталося?
Я усе розповів; а що він тільки сидів, а Оррі відповідав за нього по телефону, то я нічого не пропустив. Довівши свою розповідь до кінця, я припустив, що було б непогано довідатись, чому при імені Дональдсона молоді жінки бліднуть.
— Не думаю, що це потрібно,— сказав Вулф,— якщо тільки він не кравець. Перевір, чи він, бува, не кравець, тільки обережно, не розкривай себе. Якщо він кравець, довідайся, де він мешкає. Потім розшукай міс Руні. Спробуй увійти до неї в довіру. Розв’яжи їй язика.
— А про що я маю?.. Хоча ні, це я знаю, а що ви від неї хочете?
— Не знаю. Будь-що. Прокляття! Ти й сам бачиш, яка це справа; лишається тільки метод спроб і помилок.
Краєм ока я помітив якийсь рух біля дверей. Хтось увійшов і попрямував до мене.
— О’кей,— сказав я Вулфу.— Важко сказати, де вона зараз, але я знайду її, якщо навіть витрачу на це цілий день.
Я повісив трубку і привітався з гостею:
— Хелло, міс Руні, часом не мене шукаєте?
Енні Руні, хоча й убрана у симпатичну вовняну сукню, схоже, не була задоволена ні собою, ні оточуючими її людьми. Не вірилося, що таке рум’яне обличчя може мати такий кислий вираз.
— Як побачитись із заарештованими? — запитала вона.
— Це залежить від обставин,— мовив я.— Не дивіться на мене так; не я заарештовував його. Кого ви хочете бачити, Бродайка?
— Ні.— Вона впала на стільця, паче їй терміново знадобилась опора.— Уейна Саффорда.