— За що його заарештовано?
— Не знаю. Я подзвонила Люсі, моїй кращій подрузі, і вона сказала, що чула, нібито Вік Телботт продав ті креслення Бродайкові, тож я і прийшла вияснити, що тут коїться. Коли ж дізналась, що Телботта і Поля заарештовано, то зателефонувала Уейну, але якийсь чо-ловік сказав мені, що Уейна забрала поліція.
— За що?
— Він не знав. Тому я подзвонила до вашої контори, а там мені сказали, що ви тут. Як мені побачитись із ним?
— Гадаю, ніяк.
— Але мені конче потрібно!
Я похитав головою:
— Так гадаєте ви і я, але не фараони. Ми не знаємо, чому його забрали до поліції. Якщо вони хочуть поспитати його про загнаних коней, тоді він вийде через годину. Але якщо його впіймали на гачка, тільки Бог знає, що буде далі. Ви ж не адвокат і не родичка.
Вона поглянула на мене зовсім кисло. Потім встала, обійшла стіл й, піднявши трубку, попросила телефоністку:
— Хелен, це Одрі. З’єднай мене, будь ласка... А втім, не треба.
Вона поклала трубку, присіла на ріжок стола і знову уп’ялася в мене неприязними очима.
— Це все через мене.
— ІЦо саме?
— Усі ці неприємності. Куди не поткнуся — скрізь самі неприємності.
— Авжеж, такий світ. Де б хто не був — скрізь є неприємності. Ви впадаєте в крайність. Вчора боялися, що вам припишуть убивство, хоча ніхто навіть не натякав на це. Може, й тепер помиляєтесь.
— Ні, не помиляюсь,— похмуро мовила вона.— Почалося з того, що мене звинуватили у викраденні креслень. Вони не повйнні були робити цього, але, як ви бачили, зробили. Тепер, коли розкрилося, що я тут ні при чому, що вони роблять? Заарештовують Уейна за вбивство. Потім...
— Я гадав, що ви не знаєте причини його арешту.
— Не знаю. Але зважте самі; він був зі мною, адже так? — Вона ковзнула зі столу і розпрямилася. — Я думаю, ні, я певна, мені треба побачитись із Дороті Кейес.
— У неї зараз відвідувач.
— Знаю, але він, можливо, уже пішов.
— Його звати Дональдсон, і мене цікавить, хто він такий. Я підозрюю, що міс Кейес починає власне невеличке розслідування. Ви часом не знаєте, чи не детектив цей Дональдсон?
— _Ні, не детектив. Він адвокат і прйятель пана Кейеса. Я часто бачила його тут. Ви...
Вона не договорила, бо до кімнати увійшов чоловік і рушив до нас. Цю людину я знаю вже багато років.
— Ми зайняті,— різко промовив я.
Мені слід було мати більше здорового глузду і давно покинути спроби обманути сержанта Перлі Стеббінса з відділу розслідування вбивств, оскільки це завжди око-шувалося на мені.
— Отже, і ви тут,— відзначив сержант.
— Так... Міс Руні, познайомтесь із сержантом...
— Ми вже зустрічались раніше.
— Так, зустрічались,— погодився Перлі.— А я вас шукаю, міс Руні.
— О Боже, знову ті самі запитання?
— Ті самі. Невеличка перевірка. Пригадуєте, у підписаних вами свідченнях зазначено, що у вівторок вранці ви із Саффордом були у приміщенні школи кінної їзди з п’яти годин сорока хвилин до семи тридцяти і нікуди не виходили?
— Звичайно, пригадую.
— Ви не хочете змінити свої свідчення?
— Чому я повинна їх змінювати? Звісно, ні.
— У такому разі як ви поясните, що вас бачили в парку на коні в означений час, а Саффорд їхав поруч із вами на іншому коні, в чому він зізнався?
— Полічіть до десяти,— випалив я,— перш ніж відповідати, чи краще до сот...
— Замовкніть,— гаркнув Перлі.— Як ви це поясните, міс Рупі?
Одрі плигнула зі столу, щоб глянути в лице детективові.
— Можливо,— припустила вона,— хтось недобачає. Хто сказав, що бачив нас?
— О’кей, — Перлі витягнув з кишені аркуш паперу, розгорнув його і глянув на мене: — Ми дуже уважні до таких маленьких деталей, а надто коли твій відгодований бос суне свій ніс у наші справи. — Він показав аркуша так, щоб Одрі могла бачити, що там написано. — Це ордер на ваш арешт. Ваш приятель Саффорд захотів прочитати свій від А до Я. А ви?
Вона пропустила повз вуха його шляхетну пропозицію.
— Що це означає? — запитала вона.
— Це означає, що ви поїдете зі мною до центру міста.
— Це також означає... — почав було я.
— Замовкніть.— Перлі ступив до жінки і хотів узяти її за лікоть, але не встиг, бо вона побігла. Він кинувся слідом й у дверях майже наздогнав її. Очевидно, вона подумала, що знайшла спосіб побачитись з Уейном. Я похитав головою без усякої причини, підняв трубку телефону, вийшов на міську лінію і набрав номер.
В трубці почувся голос Вулфа.
— А де Оррі? — запитав я. — Дрімає на моєму ліжку?
— Де ти зараз? — поцікавився Вулф.
— Досі в офісі у Кейеса. Забрили ще двох.