Я підвівся, щоб провести її і переконатись, що двері за нею надійно замкнені. Повернувшись знову до нашого офісу, я жбурнув записну книжку до шухляди письмового стола і сказав:
— Вона усім нам понавішувала ярликів. Я — боягуз, Ви — дешева нишпорка, а виконавець духівниці — пацюк. їй потрібні нові знайомства.
Вулф трохи побурчав, але то було добродушне бурчання, бо наближалась обідня пора, а він ніколи не дозволяє собі дратуватися перед прийманням їжі.
— Отже, — сказав я, — якщо тільки вона швидко не
зробить якогось дива, то завтра ще до обіду її заберуть. Вона — наша остання клієнтка. Сподіваюсь, у Сола і Оррі справи йдуть краще, ніж у пас. Я домовився з подругою пообідати і подивитись шоу, але можу відмінити побачення, якщо для мене є робота...
— Для тебе ніякої роботи немає. Я сам тут упораюсь.
Авжеж, він упорається. Читатиме книжки, питиме пиво, а Фріц відповідатиме всім по телефону, що бос зайнятий. Вже не вперше він вирішує, що справа не варта зусиль. У таких випадках моє завдання полягало у тому, щоб мозолити йому очі, поки він не розлютиться; але цьо- го разу я вирішив, що якщо Оррі Кейтер міг просидіти цілий день у моєму кріслі, то він так само може виконати мою роботу. Тож я пішов до своєї кімнати, щоб причепуритись перед вечерею.
Це був чудовий вечір з будь-якого погляду. їжа у Лілі Роуенз була смачна, хоча й не така вишукана, до якої мене намагався привчити Фріц. Шоу також було па рівні, як і музиканти клубу «Фламінго», куди ми завітали, щоб краще взнати одне одного, адже були знайомі лише сім років. Через усі ці походи я добрався додому лише о третій ночі і за звичкою заглянув до офісу, щоб поторкати ручку сейфа і перевірити, чи все гаразд. Якщо Вулф хотів передати мені щось, він завжди залишав записку на моєму столі під преспап'є. Тут я і знайшов аркуш із його блокнота, списаний дрібним чітким по-черком:
А. Г.
Твоя робота у справі з Кейесом була цілком задовільною. Тепер, коли все з'ясовано, можеш вранці піти, як ми домовлялись, до пана Х’юїт-та на Лонг-Айленд і забрати ті рослини. Теодор приготує тобі картонні коробки. Не забудь забезпечити вентиляцію.
Н. В.
Я перечитав записку, перевернув аркуш, але зворотна сторона була чистою.
У четвер газети не надрукували ані слова про справу Кейеса, показуючи тим самим, що ніхто навіть на сантиметр не наблизився до вбивці. А я з десятої до вісімнадцятої години їздив до Люїса Х’юїтта на Лонг-Айленд; відбирав, чистив і пакував десять дюжин однорічних рослин, а потім вертався машиною додому.
Коли я виносив останню коробку з рослинами, то дуже
здивувався. Машина з управління поліції, яку я часто бачив раніше, підкотила до узбочини, зупинилась за моїм «седаном», і з неї виліз інспектор Крамер.
— Що там у Вулфа? — запитав він, піднімаючись до мене по сходах.
— Дюжина орхідей Зигопеталум,— холодно відповів я.
— Пропустіть мене, — грубо звелів інспектор.
Я відступив.
Мені нічого не залишалось, як визнати, що я більше не детектив, а розсильний, тож я зціпив зуби і продовжив допомагати Теодору носити орхідеї нагору, але невдовзі почув Вулфове ревіння з офісу:
— Арчі!
Я побіг на голос. Крамер сидів у кріслі, обтягнутому червоною шкірою, стискаючи зубами незапалену сигарету. Вулф спідлоба зиркав на нього, міцно стиснувши губи і ледь стримуючи тиху лють проти гостя.
— Я виконую важливу роботу, — відрубав я.
— Вона може зачекати. Зв’яжи мене з паном Скін-пером.
Я міг би ще довго розводитися, якби не присутність Крамера. Тож я чмихнув і став набирати номер.
— Припиніть! — гаркнув Крамер.
Я продовжував накручувати диск.
— Облиште, Арчі,— звелів Вулф. Я глянув на нього — він і далі супився на інспектора, але тепер він не так міцно стискав губи. Через якусь мить він заговорив:
— По-моєму, пане Крамер, ви не можете просити більше, ніж я пропоную. Як я вже говорив вам по телефону, дайте слово, що готові співробітничати з нами на моїх умовах, і я одразу познайомлю вас з усіма детелями справи, включаючи, звичайно, і докази. Якщо ви не захочете дати слово, то я спитаю пана Скіннера, чи не захоче зі мною співпрацювати районний прокурор. Я гарантую, що шкоди від цього не буде, навпаки, сподіваюсь, справу буде закрито. Чи це не справедливо?
Крамер щось невдоволено буркнув.
— Не розумію, — мовив Вулф, — якого дідька я вожуся з вами. Скіннер учепився б за мою пропозицію.
Нарешті Крамера прорвало:
— Коли це буде — сьогодні ввечері?