Хвіст лева раз у раз стукав по каменях даху.
— Зосередься краще на небезпеці цього світу. Твій двоюрідний брат…
— Не бійся. Пенренутет мене охоронятиме, поки тебе не буде. А тепер — дивися, на маяку вже запалюють вогонь. Флот відходить. Тобі пора.
* * *
* * *
Далі для мене настав час великих трудів, і з господарем я довго не бачився. Я відбув з єгипетським флотом, спорядженим проти піратів, і брав участь у вирішальній битві біля Берберського узбережжя[78]. Потім вирушив з військами до Фіванської пустелі, де ми влаштували засідку на бедуїнів — і взяли чимало полонених. Дорогою додому нам довелося витримати сутичку з загоном джинів з шакалячими головами, яких ми ледве подолали[79].
Без жодного перепочинку я вирушив на південь і приєднався до головної частини царського війська, яке мало помститися горянам з Верхнього Нілу. Ця війна тривала майже два місяці й закінчилася ганебною битвою біля порогів, під час якої я сам-один бився з двома десятками фоліотів — на краю провалля, над шаленим водоспадом. Утрати були великі, проте перемогу ми здобули, і в тих краях запанував мир[80].
Я пережив чимало випробувань, проте сутність моя була міцна, тож я не нарікав. Правду кажучи, дослідження мого господаря — його прагнення встановити рівність між джинами й людьми — щось зачепили в мені, попри всю мою недовіру. Я вже наважився сподіватись, що з цього щось вийде. І все ж таки я побоювався за Птолемея. Він просто не помічав небезпеки, що загрожувала йому звідусіль.
Одного вечора, коли ми перебували в горах, у моєму шатрі з’явився пузир. У його напівпрозорій поверхні я побачив Птолемеєве обличчя, розпливчасте й далеке.
— Вітаю тебе, Рехіте. Я чув про ваші перемоги. Вісті про них уже дійшли до міста.
Я вклонився:
— То й що, твій двоюрідний брат задоволений?
Мій господар, здається, зітхнув:
— На жаль, люди кажуть, що це — мої перемоги. Хоч як я заперечую, вони вигукують моє ім’я з верхівок дахів. Моєму двоюрідному братові це не до вподоби.
— Нічого дивного. Тобі треба… Що це в тебе на підборідді? Садно?
— Дурниця. В мене на вулиці вистрелив лучник. Пенренутет відштовхнув мене вбік, тож усе гаразд.
— Я повертаюсь…
— Зачекай! Мені потрібен ще тиждень, щоб завершити роботу. Повернешся через сім днів. А тим часом вирушай собі, куди хочеш.
Я вирячився на нього:
— Справді?!
— Ну, ти ж увесь час стогнеш про те, як господарі обмежують вашу волю. Тепер ти маєш нагоду побути вільним. Гадаю, ти зумієш іще трохи витерпіти той біль, якого завдає тобі перебування на Землі. Роби собі, що хочеш. Через тиждень побачимось.
Пузир випарувавсь і зник.
Ця пропозиція була така несподівана, що кілька хвилин я лише походжав шатром, поправляючи подушки й милуючись самим собою в бронзовому дзеркалі. Аж тут мені остаточно сяйнув зміст його слів. Я вийшов з шатра, востаннє поглянув на табір — і з переможним криком злетів у повітря.
Минуло сім днів. Я повернувся до Александрії. Господар стояв у своїй майстерні — в самій білій туніці, без сандалів. Обличчя в нього змарніло, круг очей від утоми з’явилися сірі кола, однак мене він привітав із своїм звичним завзяттям.
— Саме вчасно! — вигукнув він. — Як тобі сподобався світ?
— Широкий і чудовий — хоч у ньому, мабуть, забагато води. На сході гори здіймаються аж до зірок, на півдні земля ховається під кронами лісів. Устрій Землі надзвичайно різноманітний — мені буде над чим поміркувати.
— Колись і мені пощастить це все побачити… А люди? Що ти скажеш про них?
— Люди купчаться окремими плямами, мов чиряки на сідницях. Більшість із них, як я бачу, обходяться без магії.
Птолемей підморгнув:
— Твої спостереження напрочуд глибокі. А тепер — моя черга!
Він підвів мене до дверей і показав невеличку комірчину. Там на підлозі було накреслено величезне коло, списане ієрогліфами й рунами. Поряд на підлозі лежали трави, амулети, купи папірусів і воскових табличок, списані почерком мого господаря. Він утомлено всміхнувся мені:
— Що скажеш?
Я діловито оглянув межі й словесні ланцюжки пентакля:
— Нічого особливого. Все звичайнісіньке.
— Так, Рехіте, я знаю. Я пробував різні вдосконалення, посилення й замовляння, однак усе це видавалось мені неправильним. Аж тут мені сяйнула думка: адже всі наші звичайні способи захисту призначені для того, щоб обмежувати пересування — щоб джини не вирвались на волю й нам ніщо не загрожувало. Але ж мені потрібно інше: я хочу мати змогу вільно пересуватися! Якщо я зроблю так, — він зумисне стер ногою частину накресленої кошеніллю лінії кола, — це дозволить моєму духові вирватись на волю. Через оцю малесеньку дірочку. А моє тіло залишиться тут.
78
Під час цієї битви нам пощастило розгромити головну фортецю піратів і визволити сотню полонених. Мені цей бій запам’ятався герцем з вогняним афритом над двома кораблями, що тонули. Ми гасали один за одним уздовж палаючих весел і билися серед снастей уламками щогли. Врешті-решт я влучним ударом звалив його за борт — і дивився, як він тоне в світло-зеленій воді, ще й досі тліючи.
79
Серед цих джинів особливо помітний був один, з червоною шкірою. Джабор наробив тоді чималого шарварку, та врешті я зумів вивести його з гри, заманивши до лабіринту кам’яних печер — і зваливши на нього дах одного тунелю.
80
Ідеться, звичайно, про мир для