Я насупився:
— А навіщо ж тоді тобі пентакль?
— Он як! Цікаве запитання. За словами нашого друга Афи, чужоземні шамани, що розмовляють із джинами на межі наших царств, із власної волі покидають свої тіла: для цього їм треба лише вимовити певні слова — кіл вони не використовують. Але ж шамани й не намагаються перейти кордон наших світів — ті самі елементальні стіни, про які ти мені стільки розповідав. А я хочу саме цього, Я думаю: так само, як сила кола тягне тебе просто до мене, коли я тебе викликаю, — ця сама сила може спрямувати мене в протилежному напрямі, крізь стіни, якщо слова будуть інші. Це механізм фокусування. Розумієш?
Я почухав підборіддя:
— Е-е… Пробач, то що там казав Афа?
Мій господар підвів очі до неба:
— Це не має значення. Річ ось у чім. Я думаю, що легко зможу спрямувати звичайний виклик у зворотному напрямі, але — якщо брама справді відчиниться, — мені на тому боці треба буде щось таке, що безпечно провело б мене крізь неї. Щось таке, що визначило б напрям.
— Це справді проблема, — відповів я. — В Іншому Світі немає напрямів. Ні гір, ні лісів. Я тобі казав про це безліч разів…
— Знаю. Для цього ти мені й потрібен.
Хлопчина присів навпочіпки, порпаючись у купі звичайного магічного причандалля, що водиться в будь-якого єгипетського чарівника: скарабеїв, мумій гризунів, новеньких пірамідок і такого іншого. Нарешті він дістав маленький анх[81] і показав його мені.
— Як ти гадаєш, це залізо?
Відчувши пекучий холод, я ображено відсахнувся.
— Умгу. Тільки не вимахуй цією штучкою.
— Гаразд. Тоді я залишу його на своїм тілі для захисту. На той випадок, якщо з’являться якісь чужі біси, поки мене не буде. Отож, повертаючись до тебе, Рехіте, я дякую тобі за все, що ти для мене зробив. Я твій боржник. Ще трохи — і я відпущу тебе. Усі твої обов’язки переді мною я вважатиму виконаними.
Я звичним чином уклонився:
— Дякую, господарю.
Він махнув рукою:
— Забудь про це слово! Отже, коли ти будеш в Іншому Світі — слухай, аж поки почуєш своє ім’я. Тобто своє справжнє ім’я[82]. Я тричі назву його, прочитавши закляття. Якщо хочеш, скажи мені: гадаю, цього буде досить, щоб визначити потрібний напрям. І тоді я пройду до тебе крізь браму.
Я з сумнівом поглянув на нього:
— Ти певен?
— Так, — Хлопчина всміхнувся мені. — Рехіте, якщо я тобі набрид за увесь цей час, вихід дуже простий. Не відповідай на мій виклик.
— Хіба це залежить від мене?
— Звичайно. Інший Світ — це твоє царство. Якщо ти вважатимеш доречним викликати туди мене, це стане для мене великою честю.
Його обличчя почервоніло від хвилювання, очі вирячились, мов у кота; він подумки вже милувався дивами Іншого Світу. Я дивився, як він підходить до чаші, що стоїть біля вікна. В чаші була вода — він умив собі обличчя й шию.
— Твої думки, звичайно, цікаві, — зауважив я. — Ти чи відомо тобі, що станеться з твоїм тілом, якщо ти перейдеш до нашого світу? Твоє тіло — не те, що наша сутність.
Він утерся рушником, визирнув у вікно — на дахи, де над містом невидимо висіла полуденна людська суєта.
— Часом мені здається, — пробурмотів він, — що я й сам — неземна істота. Все своє життя я провів у бібліотеках, майже не стикаючись зі світом. Коли я повернуся, Рехіте, то вирушу в мандри, як ти… — він обернувся й витяг свої тонкі смагляві руки. — Авжеж, твоя правда: я не знаю, що зі мною станеться. Можливо, це задорого обійдеться мені. Але справа того варта: я побачу те, чого не бачив ще ніхто з людей!
Хлопчина підійшов до вікна й затулив віконниці — ми обидва опинились у напівтемряві. Потім він замкнув двері до кімнати.
— Коли ми знову зустрінемося, — мовив я, — ти, можливо, цілком опинишся в моїй владі.
— Можливо.
— І ти все одно довіряєш мені?
Птолемей засміявся:
— А хіба я досі не довіряв тобі? Коли я востаннє зв’язував тебе пентаклем? Поглянь на себе — ти так само вільний, як і я. Ти будь-якої миті можеш знищити мене й забратися геть.
— Еге ж…
Про це я навіть не замислювався. Хлопчина ляснув у долоні:
81
Анх — амулет у вигляді літери «Т» з петелькою вгорі. Символ життя. В Єгипті часів фараонів, коли магія була надзвичайно поширена, такі амулети містили ув’язнених духів — і слугували потужними оберегами. За часів Птолемея, однак, вони зберігали лише символічне значення. Проте залізо, як і срібло, завжди лякало джинів.
82
Тобто «Бартімеус». Якщо ви раптом забули його. Птолемей ніколи не називав мене цим ім’ям — заради чемності.