Аж тут, так само несподівано, зникли і юшка, й холодний дотик срібла. Я опинився на волі.
Це, безперечно, було добре. А недобре — те, що я був уже не сам.
Передусім тут був мій господар — цього, власне, й слід було сподіватись. Його я будь-що пережив би. Та варто було мені озирнутись, як я побачив — кого б ви гадали? Уявіть, що ваш найголовніший ворог замкнув вас у смертельній пастці, а ви героїчно вижили, всупереч усім його підступам, — отож, коли ви нарешті опинитесь на волі, вам менш за все хотітиметься побачити цього самісінького ворога, що дивиться на вас із роздратуванням і огидою[83]. Ба більше: ви кволі, схожі на медузу й смердите юшкою з риби! За таких обставин радіти далі вельми непросто…
Та це все — ще половина клопоту. Крім Мендрейка та Фекварла, в залі перебували й інші, тож я прибув саме вчасно, щоб побачити їхні справжні обличчя.
Тут було відчинено аж п’ять брам до Іншого Світу, й моя сутність затремтіла від довколишньої бурхливої діяльності. У п’ятьох пентаклях стояли люди. На першому рівні здавалось, ніби вони стоять самі. На другому й третьому рівнях поруч із ними видніли розмиті химерні тіні; на ще вищих рівнях ці тіні виявлялись моторошними живими клубками, в яких неприємно сусідували численні щупальця, кінцівки, очі, шпичаки й зубці. Я бачив, як кожен із цих клубків стискався й проникав до тіла людини, що чекала на нього. Невдовзі навіть найнезграбніші ноги чи щупальця зникли з очей.
Перші кілька секунд люди, здається, контролювали ситуацію. Вони моргали, ворушились, чухали потилиці, а мій давній друзяка Дженкінс обережно надяг на ніс окуляри. Усе було цілком гаразд — хіба що їхні аури сяяли надзвичайною силою. Мене це, звичайно, не піддурило. Я вже бачив, як Фекварл обійшовся з паном Гопкінсом, і розумів, що люди недовго братимуть тут гору.
Так воно, врешті, й сталося.
Рівні за моєю спиною заколивались. Я обернувся, як амеба на повороті, й помітив ще одного чолов’ягу — низенького товстунчика в мереживній сорочці. І тут мені справді стало недобре. Його аура була надпотужна, вона сяяла, наче сонце з-за хмар, вигравала неземними кольорами й лиховісною енергією. Тут уже не було сумніву, що хтось справді вселився в нього.
Він заговорив — я не слухав. Його аура несподівано моргнула — один-єдиний раз, ніби хтось відчинив дверцята грубки, що палала в нього всередині. І товстунчик збожеволів.
Хоч як Фекварл сперечався зі мною, сама думка про заселення до людського тіла видається мені вельми образливою. По-перше, ти ніколи не знаєш, до кого заселяєшся. По-друге, змішати свою сутність із страхітливою, важкою земною плоттю — цілком незбагненно з естетичної точки зору. І по-третє, залишається ще дрібна проблема контролю — вміння керувати людським тілом. Фекварл уже встиг повправлятись із своїм Гопкінсом. А інші були тут чистісінькими новачками.
Всі шестеро чарівників — товстунчик та інші, що стояли по колах, — разом реготали, смикалися, трусилися, спотикалися, витягали руки в різні боки й падали.
Я поглянув на Фекварла:
— Ой-ой-ой, який жах! Страшна помста джинів починається!
Він насупився, нахилився, щоб допомогти своєму проводиреві, аж тут його увагу відвернув шурхіт біля дверей. То був ще один мій давній друзяка — найманець. Зазвичай його обличчя відбивало всі найвитонченіші почуття гранітної брили, однак тепер воно витяглося з жаху, а очі вирячились. Напевно, через бідолашних чарівників, що лежали на спинах, як перекинуті комашки, безпорадно ворушачи лапками. А може, його засмутило те, що тепер йому навряд чи заплатять. Будь-що найманець вирішив забратися геть. Він попрямував до дверей…
Аж тут Фекварл знявся в повітря — і приземлився біля найманця. Він поворухнув своєю висохлою рукою — найманець перелетів через усю залу й важко гупнув об статую. Помалу підвівшись, він витяг кинджал. Фекварл умить опинився поруч. У повітрі щось замерехтіло, долинув звук невидимих ударів, що нагадував бійку на каструльній фабриці. Кривий кинджал з брязкотом упав на підлогу. Найманець повалився на камені, хапаючи ротом повітря. Фекварл випростався, поправив краватку пана Гопкінса й спокійно повернувся до центру зали.
Я спостерігав за сутичкою з мимовільним задоволенням.
— Непогано! Я вже багато років намагався це зробити.
Фекварл стенув плечима:
— Тут уся річ у тім, щоб уникати магії, Бартімеусе. Цей чолов’яга надзвичайно стійкий — він ніби підживляється нашою енергією. До того ж перебувати в тілі смертного теж корисно. До речі, не думай, що тобі самому пощастить утекти. Скоро настане й твоя черга.