Він побіг до тіла товстунчика — воно тим часом качалось по підлозі, видаючи якийсь химерний гавкіт.
Може, це й марнославство, та мені вже набридло залишатись калюжкою сирого тіста. Ціною страшенного зусилля я спромігся зібрати себе в пірамідку слизу. Чи стало мені краще? Ні. Але я був надто зморений, щоб прибрати якусь серйознішу подобу… Слиз озирнувся, шукаючи Мендрейка. Якщо в мене все погано, то йому теж не всміхається доля.
На мій превеликий подив, він стояв біля стола поруч із Кіті Джонс![84]
Це справді приголомшило мене. Кіті Джонс ніяк не пасувала до цього рівняння. Ба більше: Мендрейк був заклопотаний тим, що намагався розв’язати їй руки! Чудасія! Навіть більша чудасія, ніж спілка Фекварла з Гопкінсом. І Мендрейк, і дівчина були не в найкращій формі, проте вони щось бурхливо обговорювали, позираючи на двері. Помітивши невдачу, що спіткала найманця, вони вирішили не діяти поспіхом.
Я повільно — чого ви ще хочете від слизу? — поповз до них. От тільки далеко я не заповз: підлога здригнулась, кам’яні плити тріснули, статуї захитались і вдарились об стіни. Ніби почався землетрус — чи на дах сів птах Рок. Насправді ж причиною цього був товстунчик, що досі лежав на підлозі. Йому пощастило перевернутись на бік, і тепер він намагався встати за допомогою самих лише ніг — і через те крутився за годинниковою стрілкою. Те, що перебувало всередині нього, вочевидь, засмутилось: товстунчик вередливо плескав долонею по каменях, і з кожним ударом зала здригалась.
Фекварл підбіг до нього й заходився допомагати йому:
— Упріться ногами в підлогу, володарю Ноудо! Ось так! Тепер дозвольте мені підхопити вас… Так… Стійте рівно. Тепер випростуйтесь. Чудово! Ось ми й підвелися!
Ноуда… Пірамідка слизу замислено схилила верхівку. Чи добре вона розчула? Це неможливо! Навіть найдурніший чарівник не може бути таким марнославним, таким необачним, та й просто таким невігласом, щоб запросити до свого тіла таку істоту, як Ноуда. Його послужний список напевно відомий усім![85]
І все ж таки хтось до цього додумався. Фекварл вів кволе тіло, наче каліку, підбадьорюючи і втішаючи його:
— Ще трошки, володарю Ноудо! На вас чекає крісло. Ворушіть ногами, а не руками! Отак! У вас чудово виходить!
Із роззявленого рота товстунчика долинув гучний голос:
— Хто це говорить?
— Це я, Фекварл.
— О, Фекварле! — повторив голос. — Ти не збрехав. Усе саме так, як ти й казав! Жодного болю! Жодного примусу! Я чую світ людей і соковиті тіла, що чекають на мене! От тільки координація підводить мене. Про це ти мене не попередив!
— Не все відразу, не все, — пробуркотів Фекварл. — Ви скоро пристосуєтесь.
— Тут так багато цих дивних м’язів — ніяк не можу дібрати, до чого вони! Суглоби туди гнуться, туди не гнуться, жили тягнуться на всі боки! А ця безглузда кров! Як дивно відчувати, що ця кров — моя власна. Так і хочеться роздерти плоть — і випити її!
— Я радив би вам стримати це поривання, сер, — твердо відповів Фекварл. — Це було б не дуже розумно. Не хвилюйтеся — скоро вам дістанеться чимало свіжої плоті. А поки що сядьте на цей трон. Перепочиньте.
Він позадкував. Низеньке, гладеньке Мейкпісове тіло поринуло в золоте крісло. Голова схилилась набік, руки й ноги досі смикались. Кіті з Мендрейком, що стояли біля іншого кінця стола, відсахнулись.
— Де ж мої війська, любий Фекварле? — загримів голос. — Де армія, яку ти обіцяв мені?
Фекварл кахикнув:
— У цій самій залі, сер. Вони, як і ви, просто ще… не встигли звикнути до свого нового становища.
Він озирнувся через плече. З п’ятьох чарівників троє досі лежали на підлозі, один сів і безглуздо всміхався, а п’ятий примудрився встати — й тепер безглуздо тинявся залою, крутячи руками, наче вітряк, і спотикаючись об килими.
— Вигляд у них непоганий, — зауважив я. — Колись вони, можливо, навіть зуміють завоювати цю залу.
Фекварл обернувся й вирячився на мене:
— О! Про тебе я й забув!
Очі в пониклій круглій голові сліпо закрутилися:
— З ким це ти розмовляєш, Фекварле?
— З одним джином. Не звертайте уваги. Він недовго перебуватиме серед нас.
— А що це за джин? Чи підтримує він наші наміри?
— Це Бартімеус. Відомий насмішник.
Одна рука піднялася, ворухнулася — Ноуда, напевно, хотів поманити мене до себе. Пролунав гучний голос:
84
Я хотів сказати, що здивувався, побачивши Кіті Джонс, а не стіл. Хоча стіл був дуже гарний, полірований.
85
Гаразд. Річ тут ось у чім. Як я вже згадував — і, мабуть, неодноразово, — існує п’ять основних рівнів духів: біси (негідні), фоліоти (незначні), джини (дивовижні істоти, серед яких є кілька справжніх скарбів), африти (їх зазвичай переоцінюють) і мариди (вкрай самовдоволені тварюки). Крім цих п’яти рівнів, існують іще могутніші сутності незрозумілої природи. Викликають їх украй рідко, і сказати про них щось певне важко. Ноуда — одна з таких сутностей, і його поодинокі появи на Землі щоразу залишали кривавий слід. Його послугами користувалися лише найжорстокіші режими: ассирійці (під час битви при Ніневії, коли Ноуда пожер тисячу мідян), Тимур Жорстокий (під час облоги Делі, коли Ноуда склав з черепів полонених пагорб заввишки з п’ятдесят футів), ацтеки (ці викликали його раз по раз, аж поки Ноуда виявив двозначність у заклятті Монтесуми, — помщаючись йому, він розграбував Теночтитлан і залишив його беззахисним перед іспанцями). Одне слово, Ноуда — моторошна особа, вічно голодна й немилосердна.