— Так.
— Років через п’ятдесят…
— Це просто зморшки, Кіті. Просто зморшки. Вони є в багатьох людей. До того ж вони можуть і зникнути.
— Невже?
— Так. Їх уже менше, ніж тоді, коли я тебе знайшов.
— Справді?
— Справді. А тепер поглянь на мене… Бачиш, які пухирі на шкірі?
— Я саме збиралася спитати про них…
— Це від Морового Закляття. Коли я добував посох.
— Он як… Але ця кволість мене дуже лякає, Натаніелю! Невже я ніколи не зможу…
— Зможеш. Поглянь, як ти махаєш руками, — п’ять хвилин тому ти цього не могла.
— Ой… Це добре! Ну, а тепер, коли ти це сказав, я ніби й справді трохи зібралась на силі…
— Все ще буде гаразд — сама побачиш.
— Просто це так важко, — провадила Кіті, — дивитись у дзеркало й бачити… інше обличчя. Бачити, як усе змінилося…
— Не все, — відповів юнак.
— Не все?
— Так. Твої очі. Вони анітрохи не змінились.
— Он що… — вона недовірливо поглянула в дзеркало. — Ти так гадаєш?
— Не змінились, поки ти не почала мружитись… Можеш мені повірити, — Натаніель опустив дзеркало й поклав його на стіл. — Кіті, мені треба дещо тобі сказати. Демони увірвались у Лондон. Після того, як я знайшов тебе, я спробував використати посох Ґледстона… але, — зітхнув він, — у мене нічого не вийшло. Річ тут не в закляттях. Зараз я знаю багато такого, чого не знав раніше. Просто я… просто мені бракує фізичних сил, щоб підкорити його своїй волі. А без посоха ми не вистоїмо проти Ноуди.
— Натаніелю…
— Можливо, десь іще залишились чарівники — живі й не одержимі. Поки що я не шукав їх. Та навіть якщо ми зберемо кілька спільників — і привернемо їхніх джинів на свій бік, Ноуду нам не подолати. Посох — наша єдина надія.
— Це не так, — Кіті подалася вперед. Так, Натаніель сказав правду: вона рухалась уже трохи вільніше. Спочатку все її тіло здавалось їй незграбним і неповоротким, ніби її не слухались власні жили й кістки. — Я ж вирушила до Іншого Світу не просто з цікавості. Ти знайшов посох, а я — Бартімеуса. Тепер нам треба просто поєднати їх, — усміхнулась вона.
Чарівник розгублено труснув головою:
— Тобто як?..
— Ось ми й дійшли до того, що тобі не сподобається…
32
Сірчана хмара стяглася в тонкий стовп диму, що висів у центрі пентакля. Дим здіймався до стелі з силою струменя води в фонтанчику для пиття. В глибині стовпа з’явилися двоє несміливих жовтих очей. Вони стривожено заморгали.
Я, здається, передумав…
У протилежному пентаклі стояв чорнявий юнак, що важко спирався на посох. Посох я впізнав одразу. Та й як було не впізнати: його аура била в моє коло, наче сонячний спалах. Моя сутність аж скулилася з переляку.
Це вже погано. Я надто слабкий. Не слід було погоджуватись…
Проте чарівник, здається, думав так само. Його обличчя мало чудовий колір свіжої сметани.
Він виструнчився, як тільки міг, і спробував прибрати поважний вигляд.
— Привіт, Бартімеусе!
— Привіт, Натаніелю[90].
Він кахикав, тупив очі в підлогу, чухав потилицю, щось муркотів під ніс… одне слово, робив усе, щоб не дивитись мені в очі, як личить чоловікові. Хоч я, правду кажучи, почувався не краще. Замість того, щоб люто здійматися, стовп диму заплітався в якісь чудернацькі кіски. Якби нас кінець кінцем облишили, я, може, сплів би з себе пристойний светр або щось подібне, та після того, як ми кілька секунд отак поволоводились, нас сердито перервали.
— Ну-бо! Чого ви чекаєте?!
Здогадатись, хто це, було неважко. Чарівник і стовп диму знервовано засовались у своїх колах, кахикаючи й бурмочучи. Обидва здавались ображеними й засмученими.
— Знаю, знаю, — провадила Кіті. — Я вам обом не заздрю. Просто зробіть це. Часу в нас обмаль.
Мушу визнати, що вона була набагато жвавіша, ніж я сподівався. Ні, звичайно, вона трохи всохла, волосся в неї посивіло, шкіра взялася зморшками, та все ж таки її не так потріпало, як Птолемея. Та й очі в неї залишились ясні, наче в пташки, — вони відбивали світло того, що їм довелось побачити. Я дивився на неї з сумішшю шаноби й співчуття.
— Не підганяй нас, — відповів я. — Зараз почнемо.
— Правда, — погодився Натаніель. — Тут поспішати не годиться.
— Звідки тобі це знати! — пирхнула вона. — Що ж стримує вас?
— Ну, — почав він, — річ у тім, що…
— Щодо мене, — спокійно обізвався я, — то я погодився на цю пропозицію, виходячи з того, що надане мені тіло буде в належному фізичному стані. А тепер, дивлячись на нього, я в цьому сумніваюсь.
90
Ми обидва постаралися, щоб це пролунало рвучко, виразно, впевнено. Це нам, щоправда, не дуже вдалось. Його голос був пискливий, що радше пасував би кажанові чи свищику для собаки, а мій жебонів, як у старої відьми, що просить собі до чаю бутерброд з огірком.