Чарівник спідлоба позирнув на мене:
— Що ти хочеш цим сказати?
— Ти ж не купуватимеш коня, не оглянувши його? Ану, покажи зуби!
— Іди ти до дідька!
— Пробач, — сказав я, — він нікуди не годиться. Він ледве на ногах стоїть! Шкіра обпечена Моровим Закляттям. З плеча йде кров. А може, в нього ще й глистюки!
Дівчина насупилась:
— Що там з плечем? Де?
Натаніель махнув рукою — й скривився:
— Нічого. Дурниця.
— Чому ж ти не сказав мені?
— Тому! — гаркнув він. — Тому, що ти сама торочиш: «часу в нас обмаль».
— Це правда, — підтакнув я.
— Насправді я не певен, чи готовий це зробити, — вів далі чарівник, позирнувши на мене з огидою. — Я не певен, що це подіє. Він надто кволий, щоб допомогти мені впоратись із посохом, і до того ж безмежно підступний. Хтозна, чим він може нашкодити мені! Це все одно, що оселити в своїй спальні стадо свиней…
— Он як?! Гаразд, я теж не в захваті від твоєї брудної земної туші! — вигукнув я. — Подумати гидко, скільки в тобі всіх цих шмарклів, слизу, сірки у вухах…
— Ану, замовкніть! — наказала Кіті. Остання мандрівка, здається, нітрохи не зашкодила їй. — Замовкніть! Там, надворі, гине моє місто, і нам треба скористатись цим посохом! Єдиний спосіб, який ми можемо придумати, — це поєднати твої знання, Натаніелю, з твоїми силами, Бартімеусе. Обидва ви, звичайно, трохи не в формі, але…
Я позирнув на хлопця:
— Ти чув це?! «Трохи не в формі!»
Він, скривившись, хитнув головою:
— Кому ти кажеш…
— … але довго це не триватиме. Якнайбільше — кілька годин. А потім, Натаніель, ти можеш відпустити Бартімеуса назавжди.
— Стривай! — сказав він. — Мені потрібні гарантії, що цей демон не знищить мій розум! Він на таке цілком здатний!
— Еге ж! — вигукнув я. — Щоб спалити свій єдиний квиток додому? Ні, хлопче, я не збираюсь вікувати у твоїй довбешці. Не бійся! Я хочу, щоб мене відпустили. І нічого там у тебе не чіпатиму!
— От і не чіпай.
Ми погрозливо перезирнулися.
Дівчина ляснула в долоні:
— Ну що, домовились? От і чудово! Я не задля того марнувала своє здоров’я, щоб сидіти й дивитись, як ви — два бовдури — чубитесь! То, може, зробите ласку взятись нарешті до діла?
— Гаразд, — пирхнув чарівник.
— Гаразд, — заструменів угору стовп диму.
— Отак буде краще!
* * *
Я нізащо до цього не взявся б, якби не вона. Там, в Іншому Світі, вона вчинила цілком правильно, коли благала мене Птолемеєвим ім’ям. Вона відразу допетрала, що це — моє слабке місце, моя вічна кривава рана. Увесь мій цинізм, який я накопичував дві тисячі років, не допоміг мені зцілитись, хоч як я старався. Всі ці довгі, тяжкі часи я носив у собі пам’ять про його надію — про те, що коли-небудь люди й джини діятимуть разом, без ворожнечі, без зради й жорстокості. Надія, правду кажучи, була дурна, і я нітрохи в неї не вірив — надто вже багато було доказів на противагу. Але ж у неї вірив Птолемей — і цього було досить. Коли Кіті повторила його великий подвиг, навіть відгомону цієї надії виявилось достатньо, щоб схилити мене на її бік.
Вона відновила наш із ним зв’язок. І тим самим вирішила мою долю. Хоч скільки стогнав і обурювався мій здоровий глузд, я заради Птолемея кинувся б до вогняної печі — й тепер це поширювалось і на Кіті.
До вогняної печі, кажете? А як щодо ванни з кислотою? Або ліжка з цвяхами? Тепер я волів би що завгодно — тільки не те, що мусив зробити зараз.
В одному колі збирався на думці чарівник. Він підмальовував лінії, повторював подумки закляття. А в другому стовп диму тинявся туди-сюди, наче тигр у клітці. Я звернув увагу, що обидва пентаклі продряпано за периметром — щоб дозволити мені негайно перейти з одного до другого. Лишенько, які ж вони стали довірливі… Адже я міг би вирватись із кола, тут-таки зжерти обох — і спокійненько, наспівуючи, піти собі. Мені й зараз кортіло це зробити — просто так, аби побачити, як скривить пику мій господар. Я вже кілька століть не жер чарівників![91] Але, зрозуміло, з намірами Кіті це не збігалося… Тож я з жалем відкинув цю спокусливу думку.
Залишалася ще й така дрібничка, як мій стан. Мені було важко перебувати навіть у такій простенькій подобі, як дим. Я потребував захисту — і до того ж якнайшвидшого.
— Сподіваюсь, до завтра ти впораєшся? — поцікавився я.
Чарівник схвильовано скуйовдив волосся — і звернувся до Кіті:
— Ще один такий коментар — і я одразу відпущу його, чи посох там, чи не посох. Скажи йому!
91
Принаймні століття зо два. Останнім мій був чеський господар, нівроку гладкий. Я частенько дорікав йому за те, що він не дбає про себе, і врешті вселив у нього прагнення довести протилежне. Якось я почав кепкувати з нього — ніби він не зможе дотягтися до пальців власних ніг, стоячи в пентаклі. До пальців він дотягся, та водночас його сідниці виперлись за межі кола, що дозволило мені вирватись на волю. Щиро кажучи, він і справді був жирненький, але досить-таки смачний.