Дівчина тупнула ногою:
— Натаніелю, я чекаю!
Вилаявшись і потерши лоба, він продовжив роботу. Закляття він, здається, придумав щойно — йому бракувало звичної витонченості й вишуканості. Скажімо, останні слова — «ув’язнити цього клятого демона Бартімеуса й стиснути його без милосердя» — звучали надто вже брутально й могли бути неправильно витлумачені. Проте закляття, здається, все ж таки подіяло. Тільки-но стовп диму курився собі в своєму колі, а вже наступної миті його потягло нагору, крізь отвір у моєму пентаклі, крізь отвір у пентаклі чарівника, і врешті нижче, нижче, нижче — до голови мого господаря…
Я приготувався. Я ще встиг помітити, як він міцно заплющив очі…
Плюсь!
* * *
Зник. Біль зник. Це було моє перше відчуття. Це було найголовніше. Ніби хтось відсунув завіску, й темрява змінилася світлом. Ніби я поринув у крижане джерело. Це було трохи схоже на повернення до Іншого Світу після місяців рабства — переплетені ґрати болю, що пронизували всю мою сутність, просто повідпадали, наче струпи, і я несподівано відчув себе цілим. Я відчув себе водночас відпочилим, оновленим і відродженим.
Мою сутність огорнули шалені радощі, яких я не зазнавав на Землі ще від часів своїх перших появ у Шумері, коли я думав, ніби мої сили впораються з чим завгодно[92]. Я навіть не усвідомлював, як міцно моя кволість була пов’язана з цим накопиченим болем; тієї миті, коли біль зник, я зробився вдесятеро дужчим, ніж був досі. Нічого дивного, що Фекварл із компанією так радили мені зробити це!
Я переможно скрикнув.
Крик відбився дивним відлунням, ніби я опинився в пляшці[93].
За мить пролунав інший крик. Він був напрочуд гучний — і лунав звідусіль. Він оглушив мене. Це дозволило мені побачити, де я. Побачити, що саме одягає мене й захищає від світу. Це була — скажу відразу — людська плоть.
А якщо точніше — плоть Натаніеля.
Якщо юшка в Фекварловій супниці лише частково захищала мене від згубного срібла, то Натаніелеве тіло робило це помітно краще. Моя сутність була розосереджена — в кістках, у крові, в якихось ниточках (це, напевно, були жили); я був усюди — від волосся до кінчиків пальців на ногах. Я відчував биття його серця, нескінченний плин крові по жилах, шурхіт і свист у легенях. Я бачив слабкі електричні розряди, що пробігали мозком, бачив — хоч і не так виразно — думки, які вони означали. На мить мене огорнув подив — я ніби увійшов до величезної будівлі, до якоїсь мечеті або святилища, й побачив її досконалість: це було щось витончене, споруджене з глини. Далі я здивувався знову — як така недоладна річ узагалі працює. Вона була така крихка, така слабка й незграбна, така прикута до землі!
Що могло бути легше, ніж опанувати її, обійтися з тілом як із возом чи колісницею — засобом пересування, який доправить мене куди завгодно! Мене охопила спокуса — зовсім-зовсім невеличка… Я міг би, не гаючи ні секунди, накинутись на мозок, пригнітити його кволі порухи — й сам узятись за важелі, щоб механізм працював далі… Безперечно, що Ноуда, Фекварл, Наер’ян та інші зробили це з превеликою охотою. Це була їхня мікроскопічна помста, їхня перемога над людством — у межах окремої людини.
Проте все це було не для мене.
Хоча спокуса й з’явилася — зверніть увагу..
Голос Натаніеля ніколи мені не подобався, однак на відстані його ще можна було сяк-так терпіти. А зараз у мене було таке відчуття, ніби мене припнули всередині гучномовця, увімкненого на всю потужність. Коли він говорив, відлуння його слів віддавалось в усій моїй сутності.
— Кіті! — слонячим криком засурмив цей голос. — Я відчуваю в собі таку силу!
Її голос долинув до мене трохи приглушено, спотворившись у його вухах:
— Розкажи! Як ти це відчуваєш?
— Вона пливе крізь мене! Я почуваюсь таким легким! Я міг би підскочити аж до зірок![94] — він завагався, ніби засоромившись цього захвату, який так не личить чарівникові. — Кіті, а зовні я не змінився?
— Ні… Хіба що менше горбишся. А очі розплющити можеш?
Він уперше за увесь час розплющив очі — і я озирнувся. Спочатку все здавалося трохи неясним і розпливчастим. Це, напевно, через його людський зір — адже він такий слабкий і непевний! Потім я підімкнув свою сутність — і все стало чіткіше. Я оглянув усі семеро рівнів — Натаніель аж зойкнув.
— Ти просто не повіриш! — ревнув він прямісінько мені на вухо. — Кіті! Все стало ніби барвистішим, багатовимірнішим! А круг тебе таке сяйво!
92
Тривало це, на жаль, недовго. «Бартімеусе, чи не міг би ти прокласти канали землями всього Дворіччя?» «Чи не міг би ти отут і отут перемістити річище Евфрату?» «Послухай, якщо вже ти до цього взявся, чи не міг би ти заодно посіяти в долині кілька мільйонів зернят пшениці? Дякую заздалегідь». І навіть палицю-копачку не дали. Поки я дотяг до Уру, мій захват трохи вивітрився — надто вже ломило спину.
93
Будьте певні, на цьому я знаюсь чудово. Більшу частину шостого століття я провів у старій пляшці з-під сезамової олії, запечатаній воском і кинутій у хвилі Червоного моря. Ніхто не чув моїх репетувань. Нерешті мене визволив старий рибалка — на той час я вже так зневірився, що на радощах вирішив виконати кілька його бажань. Я вирвався з пляшки в подобі велетенської хмари, випустив кілька блискавок і нахилився, щоб запитати, чого він бажає. Бідолаха тут-таки помер від розриву серця. В цій історії мусить бути якась мораль, та щось я ніяк її не побачу…
94
З його точки зору це відчуття було цілком логічним. Адже він увібрав у себе мене — істоту з вогню й повітря.