То була її аура. Вона завжди була потужніша, ніж у звичайної людини, а відтоді, як Кіті побувала в Іншому Світі, вона сяяла, наче опівденне сонце. Так само, як у Птолемея. Ні в кого з інших людей я такого не бачив. Тіло Натаніеля аж пройняло дрижаками з подиву; його мозок просто-таки вирував від захоплення.
— Ти така красуня! — сказав він.
— А ти лише зараз побачив це?
Еге ж, хлопчина сплохував. Надто вже приголомшено він це промовив…[95]
— Ні! Я просто хотів сказати…
Я вирішив, що час уже нагадати про себе. Цей бідолаха не сам собою дійшов до такого… Я взяв під контроль його горлянку:
— Може, розмовлятимеш тихше? Чи гадаєш, ніби я глухий?
Отут уже він принишк — чи, власне, вони обоє. Я відчув, як він мимоволі затискає рота, ніби тамуючи гикавку в пристойному товаристві.
— Отак буде краще, — сказав я. — А ти думав, що я тихенько сидітиму собі всередині? Ба ні, синку. Тепер нас у цьому тілі двоє. Не забувай!
Щоб довести серйозність своїх намірів, я змусив його підняти руку й заклопотано поколупатись у носі. Натаніель заперечливо скрикнув:
— Облиш це!
Я опустив руку:
— Це аж ніяк не все, на що я здатен, якщо вирішуватиму за тебе… О, який тут цікавий невеличкий світ! Тебе ніби занурили в шоколадну поливу — тільки без приємного смаку та запаху… Деякі твої думки, Натаніелю… ого! Якби Кіті знала…
Тут він нарешті знов опанував свій рот:
— Годі! Контроль залишається за мною. Ми ж домовились! Ми повинні діяти спільно, інакше нам обом загрожує загибель!
— Він каже правду, Бартімеусе, — обізвалася з крісла Кіті. — Ми й так уже змарнували багато часу. Вам треба працювати разом.
— Чудово, — відповів я. — Тільки нехай він слухається мене. Про Фекварла й Ноуду я знаю більше за нього. Я можу передчувати їхні вчинки. А керувати його тілом я можу незгірше за нього — ось поглянь…
Я чітко уявив собі будову м’язів ніг. Спочатку зігнув їх у колінах, потім випрямив — а моя сутність зробила решту. Ми з місця перескочили через стіл — і опинились у дальньому кінці кімнати.
— Непогано, еге ж? — реготнув я. Тоді знову зігнув ноги, розпрямив… Але чарівник тієї самої миті надумав вирушити в протилежному напрямі. Наше тіло брикнуло — одна нога хвицнула в повітрі, друга зробила крок, ноги роз’їхались — і ми разом збентежено скрикнули і впали на килим.
— І справді непогано! — зауважила Кіті.
Підніматись на ноги я ласкаво дозволив Натаніелеві.
— Так я й знав! — буркнув він. — Це все марно!
— Тобі просто не до вподоби, коли тобі наказують! — відповів я. — Коли щось залежить не від тебе, а від твого раба! Чарівник — він завжди чарівник…
— Заспокойтесь! — вигукнула Кіті. Чи її аура, чи щось іще не дозволяло нам сперечатися з нею. Отож ми замовкли — й дозволили їй висловитись.
— Якби ви хоч на мить припинили чубитись, — провадила вона, — то зрозуміли б, що разом ви дієте набагато краще за Ноуду та інших — із їхніми краденими тілами. Фекварл у тілі Гопкінса почувається як удома, але він довго тренувався. А решта майже безпорадні…
— Це правда… — погодився Натаніель. — Ноуда навіть ходити не міг.
Мені знадобилася вся моя джинівська кебета, щоб зрозуміти, що й до чого.
— Тут є дві серйозні відмінності,—зауважив я. — По-перше, я не знищив твій розум. Це, безперечно, допомогло нам. А по-друге, я знаю твоє справжнє ім’я. Закластися ладен, що це дозволяє мені проникати в тебе глибше, ніж це можуть інші духи. Ось бачиш, як нам пощастило. Я знав, що колись це стане нам у пригоді…
Чарівник почухав підборіддя:
— Можливо…
Аж тут наші філософські міркування перервав нетерплячий вигук Кіті:
— Це, врешті, не так важливо! Просто попереджуйте одне одного про те, що збираєтесь робити, й це дозволить вам уникнути дурних помилок. А тепер… як щодо посоха?
Як щодо посоха?! Увесь цей час ми стискали його в кулаці, й навіть крізь плоть і кістки Натаніелевого тіла я відчував його силу. Відчував, як невпинно ворушаться ув’язнені в ньому могутні істоти, невиразно чув, як вони благають випустити їх на волю. Закляття, замовляння й печатки, накладені Ґледстоном на дерево, були так само міцні, як і в день їхнього створення. Це було навіть краще: схована в ньому сила, якби її випустили негайно, вмить повалила б кілька міських кварталів[96].
Кіті пильно дивилась на нас:
— Як ви гадаєте, чи зможемо ми привести його в дію?
95
Нічого в цьому світі не змінюється. Нефертіті завжди виробляла те саме з Ехнатоном: підкрадалася до нього саме тієї миті, коли він підраховував зібраний урожай, і цікавилась, чи личить їй новий головний убір. І він щоразу спотикався на тім самім місці…
96
Користуватись таким артефактом — усе одно, що відкручувати пляшку з кока-колою. Або ні… Ось вам краще порівняння — уявіть, що ви спочатку добре труснули цю пляшку. А потім повільно відкручуєте її, і… Секрет у тім, щоб відкрутити її саме настільки, щоб спершу випустити трохи газу. Тоді чарівник зможе спрямувати цю силу, куди йому треба. А якщо відкрутити пляшку поспіхом, то обіллєшся, так би мовити, з голови до ніг. Серед відомих споруд, зруйнованих унаслідок недбалого користування артефактами, Александрійська бібліотека, Фароський маяк, Вавилонські висячі сади, фортеця Великого Зімбабве й Коський підводний палац.