«Клара Белл? Лізі Темпл?»
— Кіті Джонс, — відповіла вона. І кволим голосом додала: — Принесіть мені, будь ласка, води.
* * *
Поки Кіті відпочивала, попиваючи холодну мінеральну воду з запасів Ради, молодші чарівники взялися до роботи. Дехто вирушив на пошуки до сусідніх кімнат: повернулись вони бліді, перелякані, з розповідями про трупи, звалені жужмом у цих кімнатах, про спотворені й стерті пентаклі, про таку руїну, яка нікому й не снилась. Зазвичай таке влаштовували ворогам у далеких землях. Отож тепер, коли чарівники зіткнулися з цим самі, їм було вкрай прикро. Інші пробиралися до виходу й визирали надвір. Там палали будівлі, всюди лежали мертві тіла, а найтривожніше, що не було видно нікого живого. Зазвичай навіть серед ночі Вайтголом проїздили автобуси й таксі, до будівель заходили — й виходили звідти — нічні службовці, вряди-годи з’являлись поліційні та військові патрулі. Державна машина, що втратила управління через Мейкпісову зраду й несподівану появу Ноуди, на той час цілком зупинилась.
Знищення пентаклів стало серйозною перешкодою, однак невдовзі з’ясувалось, що демони були хоч і злі, проте аж ніяк не сумлінні: чимало кіл вони проминули, й ті залишились цілі. Кількох дрібних бісів послали в розвідку, а тим часом у кімнаті поряд із Залою Статуй знайшли величезний магічний кристал, яким раніше користувалася Рада. Кристал принесли до кімнати, де сиділа Кіті. Довкола зібралися принишклі, похмурі чарівники. Наймогутніший з них — заступник міністра рибного господарства — швидко викликав джина, ув’язненого в кристалі, й віддав гучну команду: показати, де зараз демони-втікачі.
Куля взялася туманом, потемніла… Всі підсунулися ближче.
В кристалі спалахнули вогні. Червоні, помаранчеві… Застрибали язики полум’я…
Зображення стало чіткішим: вогонь, що палає поблизу й віддалік, ліхтарі серед темних дерев… Удалині — щось велетенське, горбате, сліпучо-яскраве…
— Кришталевий палац! — упізнав хтось. — Це Сент-Джеймс-парк!
— Там простолюд влаштовував демонстрації…
— Дивіться!
Попереду з’явилися сотні фігурок, що метушилися між деревами й кидалися на всі боки, наче зграйки рибок у морі.
— Чому вони не тікають?
— Їх оточили…
То там, то тут спалахували викиди магії, що збивали докупи охоплений панікою натовп. Скраю було видно якісь неприродні постаті — зовні немовби людські, що виробляли якісь химерні вихиляси й підскоки. Вони тіснили людей зусібіч. Одну з цих постатей, яка пересувалася довгими стрибками, було чітко видно під ліхтарем. Вона помітила купку людей, що бігли до неї, зігнулась, приготувалась до нападу..
Блиснув промінь білого світла — й пролунав моторошний вибух. Чудернацька постать зникла — на її місці закурилася димом воронка. Під ліхтарем промайнула інша постать, що ступала величезними, але рівними кроками. В руці вона тримала довгий посох.
Кіті акуратно поставила пляшку з мінеральною водою на стіл.
— Викликайте всіх демонів, яких можете, — наказала вона. — Якщо ми хочемо стати цим людям у пригоді, нам треба туди.
35
Правду кажучи, разом нам працювалось непогано. Навіть краще, ніж ми сподівались.
Звичайно, нам знадобилося трохи часу на те, щоб домовитись між собою, — ми пережили кілька прикрих моментів, коли наше тіло намагалось водночас робити протилежні речі, — та ми дуже швидко ліквідували наслідки, тож нічого лихого не сталось[99]. А коли ми задіяли ще й семимильні чоботи, то почали справді швидко пересуватись — і насолоджуватись перевагами нашого незвичайного становища.
Перша перемога — в поєдинку зі старою бідолахою Наер’ян — справді підбадьорила нас: ми зрозуміли, що треба робити і як поєднувати зусилля, щоб досягти найкращого ефекту. Ми облишили спроби дублювати один одного — і почали більше один на одного покладатись.
Працювали ми так. Натаніель узяв на себе чоботи: якщо нам треба було переміститись на велику відстань, то ступав саме він. Після прибуття на місце (за дві-три секунди — чоботи були нівроку прудкі), управління ногами брав на себе я — наділяв їх часткою своєї фірмової спритності й змушував нас стрибати по-антилоп’ячому: назад і вперед, униз і вгору, ліворуч і праворуч, аж поки це спантеличувало ворога — а часом навіть і мене самого. Натаніель тим часом зберігав повний контроль над своїми руками й посохом Ґледстона: він стріляв щоразу, коли ми підбиралися досить близько, і — оскільки я міг передбачати його наміри — я звичайно залишався на місці досить довго, щоб він міг націлитись як слід. Не робив цього я лише тоді (і, як на мене, цілком виправдано), коли бокував від якого-небудь Вибуху, Потоку чи Нищівної Спіралі. Таких речей краще уникати, якщо не хочеш утратити темп[100].
99
Принаймні зі мною, бо я був надійно замкнений усередині. Можливо, Натаніелеві й дісталося кілька зайвих синців — як тоді, коли він пішов праворуч, а я збирався ліворуч, і вдарився носом об посох; чи тоді, коли він вистрелив з посоха під час особливо химерного стрибка — і нас відкинуло вбік, у колючі кущі. Чи під час тієї дрібної пригоди біля озера, яка його так розлютила (хоч ми пробули під водою лише чотири чи п’ять секунд, а жменька водоростей ще нікому не шкодила). Та в цілому нам усе-таки вдавалось уникати помилок.