Спілкувались ми за допомогою коротких уривчастих думок, як-от: «Біжи!», «Стрибай!», «Куди?», «Ліворуч!», «Угору!», «Вниз!» тощо[101]. Ми ще не дійшли до гарчання й мукання, але були до цього близькі. Все це, звичайно, віддавало брутальністю — тут не було місця ні самозаглибленню, ні чуттєвому аналізу, — зате це дуже сприяло тому, щоб залишитися живими, а також пасувало до певної пригніченості й відчуженості, що переповнювали Натаніелеву душу. Спочатку, поки з нами була Кіті, це не так упадало в око (тоді його голову переповнювали всілякі ніжності, а потім — напівоформлені, палкі й високі прагнення). Але після тієї пригоди на Трафальґарській площі, коли жінка відвернулась від нього зі страхом і огидою, він одразу засмутився й замкнувся в собі. Його ніжні почуття були ще надто свіжі — й не терпіли, коли їх відкидали. Тепер їх позаганяли вглиб звичні риси вдачі — гордість, відчуження й сталева рішучість. Натаніель досі переймався своєю справою, але тепер займався нею з легкою відразою до самого себе. Може, це й не дуже здорове почуття, та воно якнайкраще допомагало йому битись.
А зараз нам слід було саме битись.
Наер’ян, що тинялась площею, виявилась найнезграбні-шою з духів; інші полинули далі, приваблені гомоном натовпу й запахом людських тіл. Проминувши арку Черчилля, вони опинились на темних просторах Сент-Джеймс-парку. Якби там не юрмилося стільки простолюду, військо Ноуди негайно розсипалося б по столиці, нам було б набагато важче їх відстежувати. Та проти ночі в парку зібралося ще більше демонстрантів, підбадьорених бездіяльністю уряду, тож тепер цей натовп був надзвичайно спокусливою принадою для жадібних духів.
Коли ми прибули туди, веселощі саме вирували. Духи блукали парком, ганяючись на свій розсуд за чередами збожеволілих людей. Дехто вдавався до магічних атак, дехто волів пересуватись просто заради втіхи, розминаючи непіддатливі кінцівки й виписуючи кола, щоб відрізати метушливу здобич. Багато далеких дерев палали барвистими вогнями, в повітрі висіли спалахи, кручені струмені диму, пронизливі крики й загальний гамір. І все це — на тлі величезного Кришталевого палацу, що осявав своїм світлом довколишнє шаленство: в смугах світла з палацу гасали люди, стрибали духи, падали тіла, тривали запаморочливі лови.
Ми на хвилину зупинились під аркою, біля входу до парку, щоб оцінити ситуацію.
«Хаос, — подумав Натаніель. — Це хаос!»
«Ти ще не бачив справжніх боїв, — заперечив я. — Скажімо, того, що було під Аль-Аришем. Там пісок просяк кров’ю на цілу милю довкола». І я подумки показав йому, як це було.
«Чудово. Красно дякую… Бачиш Ноуду?»
«Ні. Скільки там демонів?»
«Більше ніж досить[102]. Ходімо!»
Він тупнув закаблуком, і чоботи помчали вперед. Ми опинилися в самісінькому пеклі.
* * *
Стратегія вимагала, щоб духи не помітили нас усі відразу. Поодинці ми могли б упоратися з ними, та боротися з усіма разом — це вже трохи важче. Звідси випливали стрімкі атаки й невпинне пересування. Першою нашою ціллю — недалеко на травнику — став африт у тілі підстаркуватої жінки, що з пронизливим гиканням посилав у натовп Спазми. За два кроки ми опинились у нього за спиною. З посоха вилетів промінь — і африт перетворився на спогад, на зітхання вітру. Ми обернулися, ступили ще два кроки — і опинилися далеко звідти, серед ярмаркових атракціонів, де троє міцних джинів, убраних у гладкі людські шкури, заклопотано перевертали «Замок султана». Натаніель показав на них посохом, і всі троє розчинились в одному-єдиному жадібному спалаху світла. Ми озирнулись, побачили, як під деревами кульгавий гібрид людини й духа женеться за дитиною, — і за три кроки опинились поруч. Білий вогонь пожер гібрида. Дитина втекла в пітьму.
«Нам потрібна допомога, — подумав Натаніель. — Заради людей. Вони бігають колами».
«Ну, це вже нас не… О, я бачу їх! Ходімо!»
Крок, стрибок — і ми приземлились на дах літнього театру, обернулись круг центрального стовпа й вистрелили чотири рази. Три гібриди загинули; четвертий, стривожений їхньою смертю, відсахнувся, помітив нас — і випустив Спазм. Літній театр розлетівся на тріски, та ми спритно перекинулися, з’їхали вниз по полотняному тенту—і, перш ніж наші чоботи торкнулися землі, перетворили сутність нападника на сніп кволих іскор.
101
Останню команду, до речі, я віддав на березі озера. Натаніель, на жаль, сприйняв її надто буквально, що й спричинило наше короткочасне занурення.
102
Їх було, напевно, близько сорока. Але мудрий воїн, ринучи в бій, намагається розібратись із своїми ворогами поодинці.