Я відчув докір сумління. Натаніель завагався: «Це… це ж була Гелен Малбінді! Так, я впізнав її! Вона…»
«Вона давно мертва. Та вбив її вбивцю. Ну-бо, воруши ногами! Бачиш — отам, біля озера?.. Там діти! Мерщій!»
Краще не зупинятись. Краще про це не думати. Головне — битися![103]
* * *
Минуло десять хвилин. Ми стояли під дубом у центрі парку. Поряд на землі курилися рештки ще двох джинів.
«Ти нічого не помічаєш у наших духах? — подумав я. — Нічого надто прикметного?»
«Очі? Вони часом світяться у них».
«Так, очі… але я мав на увазі аури. Вони немовби виросли».
«І що ж це означає?»
«Не знаю… їм ніби тісно в людських тілах».
«Ти думаєш…»
«Духи, яких викликав сюди Фекварл, дуже могутні. Може, вони стали ще дужчі від того, що підживились. І якщо…»
«Стривай! Там, біля озера…»
І ми помчали.
* * *
Ми гасали парком туди-сюди, між павільйонами й дитячими майданчиками, альтанками й стежками — всюди, де тільки помічали скрадливі, хитрі порухи. Часом джини підстерігали нас і давали здачі, проте частіше ми підбиралися до них непоміченими. Сила посоха була нездоланна, а семимильні чоботи переносили нас швидше, ніж вороги встигали помітити нас. Натаніель був спокійний і рішучий; він з кожною хвилиною все майстерніше орудував посохом. Що ж до мене, то тут, напевно, річ була в адреналіні, який нуртував у нашій спільній крові, — а може, й ні, — проте мені це почало помалу приносити задоволення: в мені почала прокидатися давня жадоба крові, шалена радість бою, знайома мені з перших єгипетських воєн, коли ассирійські утуку марширували через пустелі — й хмари стерв’ятників заповнювали все небо. Це була любов до швидкості й спритності, до того, щоб кидати виклик смерті й перемагати її, любов до здійснення нових подвигів, про які розповідатимуть і співатимуть біля таборових вогнищ, аж поки зайде сонце. Це була любов до завзяття й сили.
Це теж була частина руйнівного впливу Землі. Птолемеєві таке не сподобалося б.
Однак це все ж таки краще, ніж бути пірамідкою слизу.
Я дещо помітив — і подумки підштовхнув Натаніеля. Він зупинився серед поля, щоб краще придивитись. Ми трохи постояли й поміркували. Посох ми тримали горизонтально, недбало стискаючи його в руці. Він світився й тріскотів; його кінець курився білим димком. Земля під нашими ногами почорніла й обгоріла. Довкола громадились трупи, черевики, куртки, листівки; далі видніли дерева у вогні й темне провалля ночі.
Вдалині, за парком, відсвічували вогні велетенського Кришталевого палацу. Всередині його, кидаючи тіні на травник, ворушились далекі постаті. Розгледіти їх як слід із такої відстані ми не могли.
«Ноуда? Фекварл?»
«Можливо…»
«Обережно!»
Хтось наближався до нас зліва. Ми підняли посох, однак не поспішали з атакою. З темряви з’явилася людина — чоловік із майже невидимою аурою. Він був босий, у розірваній сорочці. Залишаючи криваві сліди, він прошкутильгав повз нас. У наш бік він навіть не поглянув.
«Який жах», — подумав Натаніель.
«Та годі тобі! Цього бідолаху теж можна зрозуміти. За ним щойно ганялися сорок демонів».
«Я не про нього. Я про це. Про все».
«О-о… Так, так».
«Ти думаєш, їх було лише сорок?»
«Цього я не казав. Мудрий воїн…»
«А скількох ми вбили?»
«Не знаю. Я не рахував. Але зараз їх тут уже не так багато».
Центральна частина парку майже спорожніла. Ніби хтось проколов невидимий міх чи огорожу — і потік переляканого люду раптово полинув туди й помалу зник.
Натаніель шморгнув носом і втерся рукавом. «Тоді, виходить, Кришталевий палац… Тут ми, вважай, упорались».
* * *
Крок, ще крок… Ми мчали над моріжками, над підстриженим живоплотом, клумбами, ставками, фонтанчиками. Натаніель сповільнив рух чобіт, і ми озирнулись.
Кришталевий палац, мов кит, що викинувся на берег, громадився в центрі парку — завдовжки в двісті метрів, завширшки в сто. Він майже повністю був споруджений із скляних шибок, закріплених у сітці залізних балок. Зовнішні стіни були заокруглені й плавно йшли вгору; то тут, то там над ними стриміли невеличкі бані, шпилі й башточки. Насправді то була просто величезна теплиця — тільки замість підгнилих помідорів і лантуха гною там були пальми, штучний струмок, містки, переходи, сувенірні крамнички, кіоски з харчами — безліч усіляких міллю побитих розваг[104]. Тисячі електричних ламп, підвішених на балках, освітлювали палац і вдень, і вночі. Зазвичай то було улюблене місце простолюду, що не знав, як згаяти вільний час.
103
Цікаво: якби хлопчина був там сам-один — і я не підбадьорював його, чи діяв би він так само рішуче проти тіл своїх колег-міністрів? Навряд — попри їхню потворність, відвислі щелепи й вивернуті кінцівки. Адже він був людиною, а люди завжди чіпляються за зовнішність!
104
Там були всілякі автодроми, майданчики для скейтингу, каруселі на зразок «Верхи на бісі», «Таємниче шатро ворожки мадам Гурії», кімната сміху з кривими дзеркалами, «Печера чучельника Ведмедика Бампо» і, в центрі, «Всесвітня виставка» — ряди жалюгідних вітрин, де було розкладено «культурні цінності» всіх країн імперії (різноманітні гарбузи, просо й розмальовані дерев’яні ложки). Вивіски, що красувались надворі, оголошували палац «десятим чудом світу», що я — джин, який доклав рук до створення принаймні п’яти з решти дев’яти чудес, — вважаю трохи перебільшеним.