— Еге ж, його стиль був — повбивати нас… — Натаніель замовк. Він помітив, що довкола стоять уважні слухачі — й дивляться, як він нібито сперечається сам із собою. А серед тих кількох чарівників, яких він упізнав, була і його помічниця. Він кахикнув:
— Добривечір, Пайпер.
— Добривечір, сер.
Кіті підняла руку:
— Бартімеусе! Там усередині багато полонених, а часу в нас обмаль. Чи можемо ми скористатись чимось іще, крім посоха?
— Ні. Хіба що всі в цьому натовпі — чарівники тринадцятого рівня.
— Гаразд. Доведеться обходитись тим, що в нас є… Натаніелю! — провадила Кіті. — Зроби все, що можеш! Якщо ти розберешся з демонами, ми виведемо полонених. Де вони?
— Тут, поряд. У центрі палацу.
Раніше присутність Кіті лише бентежила його, а тепер — наповнювала мужністю й вірою в себе. Він заговорив — швидко, з усією колишньою владністю:
— Пайпер! Коли ви зайдете всередину, то побачите між пальмами стежку, що веде праворуч. Вона проходить за каруселлю й виводить на відкритий простір. Там ви побачите й демонів, і полонених. Чекайте на цій стежці — я піду в атаку з протилежного боку. Коли демони кинуться на мене, спробуйте вивести полонених якнайдалі. Для допомоги використовуйте бісів. Зрозуміло?
— Так, сер.
— Гаразд. Кіті, ти краще зачекай зовні.
— Може, це й краще, але зовні я не залишусь. Не забувай — у мене амулет!
Натаніель вирішив не сперечатись. Він обернувся до входу в палац:
— Коли увійдемо всередину, мовчіть. Я надам вам час, щоб вийти на позиції.
Він відчинив двері. Загін чарівників — один за одним, з виряченими очима й блідими, напруженими обличчями, — пройшов повз нього й зник за пальмами. Кількох чарівників супроводжували біси — так само стурбовані, як і їхні господарі. Останньою йшла Кіті. Вона на мить зупинилась на ґанку.
— Чудово! — прошепотіла вона, показуючи на спорожнілий парк. — Ви з Бартімеусом — молодці! Я мусила сказати це вам.
Натаніель усміхнувся до неї. В його душі нуртувало нетерпіння. Посох бринів.
— Уже майже все, — мовив юнак. — Проходь. Я за тобою.
Двері тихо зачинилися за ними.
Бувають часи, коли навіть майже всемогутній джин розуміє, що варто б помовчати. Цей випадок був саме такий. Я нічого не приховував.
Шкода, що обоє були не в тому гуморі, щоб слухати мої докази. Насамперед вони вже відчули аромат успіху. Він недбало стискав у руці посох, а її грів амулет на грудях. Такі цяцьки завжди породжують самовпевненість. До того ж ці двоє зробили вже надто багато, щоб повірити, що їм можуть трапитись іще якісь клопоти.
Одначе найголовнішою проблемою було те, що вони, так би мовити, під’юджували одне одного. Коротше кажучи, присутність іншого змушувала кожного з них викладатись повністю. Ув’язнений усередині Натаніеля, я чітко відчував, як надихає його ця дівчина[106]. За Кіті я, звичайно, поручитись не можу, але з власного досвіду знаю — такі сильні характери зазвичай ваблять один одного. Тут діє й гордість, і деякі інші почуття. Обом не хочеться видаватися слабшими, обоє подвоюють зусилля, щоб справити враження. Такі парочки здатні багато на що — тільки не завжди на те, що треба, й на те, чого від них сподіваються[107]. І зупинити їх майже неможливо.
Слід, одначе, визнати, що на той момент жодної розумної альтернативи Натаніелевому задуму не було. Ноуда був надто могутній для того, щоб рештки уряду (досить жалюгідні, до речі) могли його знищити. Тож посох і справді залишався єдиним шансом. Водночас у моїй пам’яті тривожно дзижчали Фекварлові слова: «Вашим нападам він тільки зрадіє — це піде йому на користь…» Вважайте мене за песиміста, але мені ці слова здалися дещо лиховісними[108].
Перейматись цим, проте, було вже запізно. Посох стирав з землі цілі міста. Якщо пощастить, він не підведе й нас.
Кіті та її компанія вирушили в один бік — і сховались під пальмами: ми з Натаніелем попрямували в інший. Цього разу ми не стали підніматися сходами, а залишились на першому поверсі. Вдалині, справа, було чути ревище й крики. Виходить, усе гаразд: Ноуда нікуди не подівся.
«Який наш план?» — промайнула моя думка в Натаніеле-вій голові.
«Треба відвернути увагу Ноуди, відвести його далі від простолюдинів, а потім атакувати. Як нам краще це зробити?»
«Я радив би роздражнити його. Зазвичай це діє».
«Ну, це я залишу тобі».
«З іншими духами теж треба розібратись, — подумав я. — Спочатку чи потім?»
«Спочатку. Інакше вони переб’ють простолюдинів».
106
Ще б пак не відчувати! Від неї в ньому ніби прокидалася людина-оркестр, яка починала сурмити в усі сурми, бряжчати в усі брязкала, ще й завзято бити в тарілки, прив'язані до колін! Аж глухнеш від такого шуму!
107
З Ехнатоном та Нефертіті, наприклад, було те саме. Щойно вони ніжно дивились одне на одного й призначали побачення біля крокодилячого ставу… аж раптом — бенц! — знищили державну релігію й перенесли єгипетську столицю на шістдесят миль у пустелю. Одне спричинило інше!
108
Фекварл не любив говорити натяками, як старий Чу, — навпаки, він пишався своєю щирістю. Ні, звичайно, вихвалятись він завжди полюбляв. Якщо вірити всім його побрехенькам, можна подумати, що саме він доклав рук до створення більшої частини світових пам’яток — і саме він був довіреним радником чи не всіх відомих чарівників. Проте ці претензії (як я колись зазначав у розмовах із Соломоном) цілком сміхотворні.