«Ти керуй посохом. А я переноситиму нас з місця на місце. Май на увазі: зараз нам треба бути якнайпрудкішими».
Він махнув рукою:
«Нічого, кілька стрибків я переживу».
«Ти готовий?»
«Решта, напевно, вже на місці. Впе… О-о-о!»
Літати я досі не пробував — це потребує сили-силенної енергії, — та це був особливий випадок, коли слід викладатись повністю. До того ж у Фекварла це, здається, виходило досить легко! Тому я без зайвих розмов стартував зі стежки — і полинув до вершечків пальм. Однієї неприємної миті я подумав, що хлопчисько от-от упустить посох, що зараз його занудить… Проте він і втримав посох, і здолав нудоту.
«Що з тобою таке?»
«Я… я ніколи ще не літав».
«Дурниці! От якби ти зробив мертву петлю на летючому килимі! Тут ти неодмінно позеленів би…[109] Гаразд — попереду ворог. Посох напоготові!..»
Ми виринули з пальмових крон, і в обличчя нам ударило світло електричних ламп. Довкола тяглась величезна скляна баня, а над нею розкинулось ще більше шатро ночі. А попереду — майданчик із юрбою полонених і вартовими-духами. Все було так само, як і раніше, — хіба що полонених трохи поменшало, хоч сказати напевно було важко. Загалом майже нічого не змінилось. І причина цього корчилась на дашку каруселі.
Бідолаха Ноуда страшенно мучився зі своєю оболонкою. Мейкпісове тіло просто не витримувало навантаження. Майже з кожної поверхні вперто стриміли вирости того чи іншого вигляду, роздираючи одяг на стрічки. Тут були і роги, й шпичаки, й гребені, й перетинки, й крила, й щупальця, й поліпи десятків кольорів. Інші вирости залишались під шкірою, спотворюючи тіло, вкриваючи його мережею хребтів і ущелин, тож упізнати в цій подобі людину було вже важко. До колишніх двох ніг додалися три нові — на різних стадіях розвитку. Одній руці, здається, дістався зайвий лікоть — вона крутилась туди-сюди якнайхимернішим чином. Обличчя набрякло, наче в риби-їжака. Зі щік стирчали дрібні колючки[110]. Очі зовсім зникли, перетворившись на вогняні щілини.
З рота, що вже розтягся від вуха до вуха, лунав жалібний рев:
— О, як боляче! Зусібіч залізо, воно щипає мене! Приведіть сюди Фекварла! Приведіть його сюди, до мене! Його поради були… о-о! — якнайнезадовільнішй Я хочу покарати його!
Дух у тілі Руперта Деверо запобігливо відповів знизу:
— Ми не знаємо, володарю Ноудо, де Фекварл. Здається, він кудись зник!
— Я ж віддав найсуворіший наказ: він повинен… а-а! — бути зі мною, поки я харчуюсь! О, як мені болить у череві! Це порожнеча, її треба чимось заповнити! Болібе, Ґаспаре! Приведіть мені ще кількох людей, щоб я трохи розважився!
Саме цієї миті ми з Натаніелем полинули вниз. В обличчя нам віяло вітром, пальто тріпотіло за нашою спиною. Потрійним ударом ми підстрелили трьох духів. Ми зробили це так швидко й точно, що люд, який тремтів унизу, й не помітив, як вони зникли.
Решта духів підняли голови. Лампи під стелею засліплювали їх — удари у відповідь вибухнули під скляним дахом, не завдавши нікому шкоди. Ми промчали над ними. Посох двічі спалахнув — і зникли ще два гібриди. Ми розвернулися — так рвучко, що Натаніель на мить аж ліг у повітрі, — й раптово поринули вниз, щоб уникнути закляття Патрання. Ще один постріл — цього разу ми схибили. Ґаспар — дух, якому випало лихо перебувати в тілі Руфуса Лайма, — сам знявся в повітря. Він летів нам назустріч, жбурляючись Вибухами. Ми зробили віраж, промайнули за купою дерев; коли ми злетіли над ними, їхні верхівки вкрились вогнем. Люди внизу раптово злякались — і кинулись урозтіч. Краєм ока ми помітили Кіті й чарівників, що вибігали з-за дерев.
Ноуда на дашку каруселі роздратовано стрибав з ноги на ногу:
— Що це за вторгнення? Хто напав на нас?
Ми промчали повз нього на небезпечній відстані.
— Це Бартімеус! — вигукнув я. — Пам’ятаєш мене?
Ми зненацька підлетіли вгору, до бані: назустріч нам полинуло тіло Руперта Деверо — його руки пашіли синім полум’ям. Утрутилась Натаніелева думка: «Це так ти його дражниш? «Памятаєш мене» — і все? Я й то краще впорався б!»
«Я не можу дражнити як слід, коли я… зосереджуюсь на іншому».
Ми були під самісінькою скляною стелею. Надворі, десь далеко-далеко, мерехтіли зірки. А потім я каменем рушив униз. Спазм Деверо розтрощив скляну панель стелі — друзки полетіли кудись у темряву. Натаніель вистрелив з посоха — Деверо вдарило по ногах, які відразу спалахнули. Він перевертом полетів униз, вимахуючи руками й ногами — і залишаючи за собою куряву: врешті він упав на «Таємниче шатро ворожки» і зник у спалаху райдужного світа.
109
Дивний історичний факт: британські чарівники ніколи не цікавились магічними польотами, віддаючи перевагу (досить завбачливо, мушу сказати правду) механічним засобам повітроплавання. Проте інші культури не соромились заганяти джинів до матеріальних об’єктів: перси — до килимів, окремі відсталі європейці — до ступ із товкачами. А окремі зухвалі китайські чарівники намагались літати навіть на