Хоч я щосили намагався зосередитись на своєму завданні, та ніяк не міг зібрати докупи своїх думок, бо: а) мені було страшенно нудно; б) біль, що терзав мою сутність, туманив та відвертав увагу. Це скидалось на хронічне безсоння, і я раз по раз думав про сторонні речі — то про оту дівчину, Кіті Джонс; то про свого давнього ворога Фекварла, що заклопотано гострив кухонний ніж; то несподівано про Птолемея — такого, який він був до своєї переміни. І щоразу я мусив силоміць повертатися в теперішній час, а Дженкінс сидів собі й друкував, і нічого не відбувалось.
Пробило пів на шосту, і Дженкінс майже невловимо змінився. Його тіло ніби сповнилось новим, таємним життям; де й поділася млявість. Він хутко накрив чохлом машинку, прибрав на столі, зібрав докупи кілька стосів паперів, перекинув через руку плащ. І вийшов з кімнати, пропавши з моїх очей.
Горобець розправив здерев’яніле крило, труснув головою — щоб утамувати тупий біль позаду очей, і пурхнув надвір. Майнувши через провулок, я опинився над галасливим залюдненим Вайтголом, яким поволі повзли автобуси, а з броньованих фургонів один за одним вискакували загони нічної поліції, що тут-таки рівномірно губилися в натовпі. Через війну останнім часом на вулицях було неспокійно, тож владі не хотілося ризикувати заворушеннями в центрі столиці. З ніш сусідніх будівель стежили за порядком біси й фоліоти.
У садку, який відділяв будинок Міністерства внутрішніх справ від дороги, ріс волоський горіх; я сів на його гілку й заходився чекати. Піді мною, біля брами, чергував полісмен. Нарешті двері відчинились, і з’явився Дженкінс; на ньому був довгий шкіряний плащ, а в руці — пожмаканий капелюх. Дженкінс кивнув полісменові, показав перепустку — і вийшов. Повернув на північ, по-хвацькому надяг капелюх — і несподівано бадьорим кроком урізався в натовп.
Вистежувати людину в щільному натовпі не дуже просто, та для такого досвідченого шпигуна, як я, це зовсім неважко. Найголовніше тут — уважність. Я не зводив очей з верхівки Дженкінсонового капелюха й летів високо вгорі, тримаючись трохи віддалік — на той випадок, якщо йому спаде на думку озирнутись. Ні, звичайно, навряд чи він здогадався б, що за ним стежать, але ж ви мене знаєте — я завжди все роблю сумлінно. Вам доведеться добряче попрацювати, щоб дорівнятися до мене в мистецтві переслідування[30].
За дахами будинків осіннє сонце заходило за дерева Гайд-парку. Небо затягло чудовим червонястим серпанком. Горобець дивився на нього схвально: цей серпанок нагадував мені вечори біля пірамід, коли джини ластівками кружляли довкола царських гробниць, а…
Знизу долинув автобусний гудок, і горобець швидко повернувся в теперіншій час. Обережно! Ти вже майже мрієш наяву… Не забувай про Дженкінса… Хм-м!
Я відчайдушно озирався туди-сюди. Де ж подівся його капелюх? Ніде не видно… Може, він його скинув? Ні, жодної рудої маківки теж не видно… Чоловіки, жінки, діти — так. Людське сміття на будь-який смак. А Дженкінса немає.
Горобець сердито клацнув дзьобом. Це все Мендрейк винен! Якби він дав мені перепочити хоч кілька місяців, моя голова була б помітно свіжіша! Мою увагу не відвертало б ніщо. Як за тих часів, коли…
Зосередься!!! Можливо, Дженкінс сів в автобус? Я стрімко облетів кілька найближчих автобусів, та секретаря в них не було. А це означало, що він або зник, або увійшов до якогось будинку… І лише тут я помітив пивничку "Голова сиру", затиснуту між двома урядовими будівлями, — приблизно там само, де Дженкінс зник. Оскільки людям нечасто вдається зникнути з власної волі[31], я зміркував, що він — радше за все — зайшов до пивнички.
Мерщій!!! Горобець каменем упав на бруківку — і, не помічений натовпом, майнув у відчинені двері. Перестрибуючи через поріг, я стиснув зуби й перемінив подобу: горобець перетворився на муху — товсту зелену муху з волохатим черевцем. Спалах болю від швидкої зміни подоби зробив мій політ хаотичним: я втратив орієнтацію, трохи попетляв у задимленому повітрі й сів прямісінько в келих із вином, що його саме підносила до вуст якась леді.
Відчувши порух, вона поглянула вниз — і побачила, як я плаваю на спині за дюйм від її носа. Я поворухнув волохатою лапкою. Леді заверещала, як павіан, і жбурнула келих геть. Вино хлюпнуло просто в обличчя чоловікові, що стояв біля прилавка: той мимоволі відсахнувся — й перекинув ще двох леді, які сиділи на табуретках. Крики, вереск, махання руками — шарварок та й годі! Викупана у вині зелена муха сіла на прилавок, підсковзнулась, вирівнялась — і заховалась за мискою з горішками.
30
Свого часу, коли я служив алгонкінському шаманові, до нашого племені серед ночі з’явився ворожий африт — і викрав дитину вождя. Коли це виявили, африт був уже далеко. Він перетворився на бізониху, а на дитину наклав такі чари, що та обернулась на теля. Проте африти мають вогненні копита, тому я біг за його випаленим слідом на траві сотню миль — через усі прерії — і врешті вбив викрадача срібним списом. Дитина повернулася додому жива — тільки трохи позеленіла від того, що наїлася трави.
31
З людьми таке трапляється радше супроти їхньої волі — особливо, коли почастуєш їх Вибухом.