Що ж, можливо, я потрапив до пивнички не так непомітно, як хотів, але тепер принаймні мав змогу хутенько роздивитися довкола. Я протер свої мушині очі, зіскочив з прилавка, злетів угору біля найближчого стовпа, що підпирав стелю, прослизнув між пакуночками з чипсами й сухариками — і з вигідного місця під самісінькою стелею оглянув пивничку.
Ось він, Дженкінс! Стоїть у центрі зали — й завзято обговорює щось із двома приятелями.
Муха підлетіла ближче — й, заховавшись у тіні, перевірила всі рівні. Магічного захисту в жодного з цих трьох не було, хоч від їхнього одягу віяло пахощами й шкіра була бліда, як у всіх професійних чарівників. Костюми на всіх сиділи незугарно — були завеликі й занадто розкішні для них: черевики — гостроносі, ватні підплічники — затовсті. Усі троє, як я міг судити, мали десь від двадцяти до тридцяти років. Учні, секретарі — жоден з них не випромінював аури справжньої сили. Проте розмовляли вони досить-таки жваво, і їхні очі палали в темряві "Голови сиру" фанатичним вогнем.
Муха, сидячи на стелі, схилила голову, щоб краще розчути їхні слова. Та дарма: в пивничці панував такий гомін, що не можна було розібрати ані словечка. Я непомітно підлетів ближче, сердячись, що поряд немає жодної стінки. Дженкінс саме говорив; я закружляв довкола нього — так близько, що мені було чути запах лаку для волосся на його зачісці й видно пори на його червоному носі.
— Найголовніше: чи готові ви? Чи вже зробили ви свій вибір?
— Берк готовий. А я — ні,— відповів найкволіший з усієї трійці, зі сльозливими очима й запалими грудьми. Поруч із ним Дженкінс видавався справжнісіньким Атлантом[32]. Третій, Берк, був анітрохи не кращий — клишоногий, зморшкуватий, із засипаними лупою плечима.
Дженкінс пирхнув:
— То обирайте швидше! Зазирніть до Трисмеґіста чи Портера — і там, і тут чудовий вибір.
Кволий чолов’яга сумно бекнув:
— Ні, Дженкінсе, річ не у виборі Річ у тім, скільки сил мені доведеться на це змарнувати. Я не хотів би…
— Ти ж не боїшся, Візерсе? — зловісно посміхнувся Дженкінс. — Он Палмер боявся — пригадай, що з ним сталося! Ще не пізно знайти когось іншого.
— Ні, ні, ні! — поспіхом запевнив його Візерс. — Я буду готовий, буду! Відразу, як тільки скажеш!
— А скільки нас усього? — запитав Берк. Якщо Візерс бекав по-овечому, то Берк радше мукав, як бугай. Так зазвичай розмовляють недоумкуваті типи.
— Ти ж знаєш, — відповів Дженкінс. — Усього семеро. По одному на кожне крісло.
Берк зайшовся тихим сміхом, схожим на гикавку. Візерс підхопив — октавою вище. Ця думка, здається, потішила їх.
Проте Візерсова обачність і тут узяла гору:
— А ти певен, що до того часу ми в безпеці?
— Деверо надто заклопотаний війною. Фаррар і Мендрейк— бунтівним простолюдом. Забагато всього відразу — для того, щоб хтось звернув увагу на нас, — Дженкінсові очі блищали. — До того ж, хіба хтось колись звертав на нас увагу?
Він помовчав. Усі троє похмуро перезирнулись. Потім Дженкінс знову надяг капелюха.
— Гаразд, мені пора, — сказав він. — Треба ще декого відвідати. І про бісів теж не забудьте.
— А наш експеримент? — Берк нахилився до нього. — Візерс має рацію. Нам треба побачити докази його успіху, перш ніж… Розумієш?
Дженкінс зареготав:
— Будуть тобі докази! Гопкінс сам покаже вам, що жодних побічних ефектів немає. Проте можу вас запевнити, що це видовище справляє неабияке враження. Спочатку…
Лясь! Цей химерний звук несподівано обірвав моє підслуховування. Щойно я тихенько дзижчав над Дженкінсовим вухом, а вже наступної миті на мене, мов грім з небес, опустилася скручена в трубку газета. Що за підступний напад![33]Я впав на підлогу, безпорадно розчепіривши лапки. Дженкінс із приятелями трохи спантеличено вирячились на мене. Мій кривдник — дужий буфетник — весело махнув їм газетою.
— Готова! — усміхнувся він. — А то дзижчить біля самісінького вашого вуха, сер! Ще й яка здорова! Нібито вже осінь, аж на тобі…
— Еге ж, справді… — відповів Дженкінс. Його очі примружились — він, мабуть, розглядав мене крізь магічні лінзи, — та на всіх рівнях аж до четвертого я був звичайнісінькою мухою, тож це нічого не дало йому. Зненацька він підняв ногу, щоб розчавити мене. Проте я злетів у повітря — може, трохи швидше, ніж личило б підбитій мусі, — й помчав до найближчого вікна.
Опинившись надворі, я не зводив очей з дверей пивнички, водночас перевіряючи свою постраждалу сутність. Як це сумно, коли джин, який…[34] може бути збитий звичайнісіньким аркушем паперу! Проте це, на жаль, гірка правда. Всі ці переміни подоби й невпинні напади аж ніяк не йдуть мені на користь. Мендрейк! Це все Мендрейкова провина! І він за це заплатить— за першої-ліпшої нагоди![35]
32
Атлант — марид надзвичайної сили, з напрочуд розвинутими м’язами. Грецький чарівник Фідій найняв його для будівництва Парфенону, близько 440 року до нової ери. Атлант був ледацюга — і заклав фундамент абияк. Коли з’явились перші тріщини, Фідій загнав Атланта під землю, змусивши вічно підтримувати будівлю. Можливо, що він і досі там — я не чув, щоб хтось звільнив його.
33
Найприкріше, що то було свіже число
34
Вставте будь-який із наведених нижче подвигів, котрий вам більше до смаку: 1) сам-на-сам бився з утуку в Кадетській битві; 2) сам-один вирізьбив з каменю великі мури Урука; 3) знищив одного за одним аж трьох господарів, використовуючи герметичну гру слів; 4) розмовляв з Соломоном; 5) інше.
35
Зрозуміло, що в своєму нинішньому стані я нічого не міг йому зробити. Принаймні — сам. Деякі джини, зокрема Фекварл, уже давно плекали задум спільного повстання проти чарівників. Однак я завжди відкидав цю ідею — як божевільну й цілком нездійсненну. Проте якби тієї миті Фекварл прийшов до мене з цим дурнуватим задумом, я приєднався б до нього з оплесками й вигуками радості.