Дженкінс міг запідозрити, що я — не проста комаха, й спробувати втекти. Однак, на моє велике полегшення, він через кілька хвилин з’явився на дверях — і рушив далі Вайтголом. Я розумів, що залишатись у мушиній подобі тепер небезпечно, тож знову — стогнучи з болю — перекинувся горобцем і полетів навздогін.
* * *
Місто огортали сутінки. Чарівник Дженкінс простував вуличками Центрального Лондона. Попереду в нього були ще три зустрічі. Перша — в невеликому готельчику біля Трафальґарської площі. Цього разу я вже не намагався увійти, а спостерігав за ним крізь вікно. Він розмовляв з косоокою жінкою в строкатій сукні. Далі він пройшов через Ковент-Ґарден до Голборна, де зайшов до невеличкої кав’ярні. Я знову вирішив триматись віддалік, однак чудово розгледів чоловіка, з яким він розмовляв. То був чолов’яга середнього віку, з химерним, схожим на рибу обличчям. Вуста його мали такий вигляд, ніби він позичив їх у тріски. Моя пам’ять — як і моя сутність — за останні роки стала дірява, як решето. І все-таки щось у ньому видалося мені знайомим… Ні, здаюся. Я не пам’ятав, звідки я його знаю.
Справа, однак, розвивалася доволі цікаво. Судячи з того, що я підслухав, тут замислювалась якась змова. Проте всі ці люди видавались аж ніяк не здатними до таких небезпечних задумів. Нікого з них не можна було назвати ні могутнім, ні спритним. Радше навпаки. Якби вишикувати всіх лондонських чарівників на спортивному майданчику і розпочати відбір гравців для двох футбольних команд, то ці типи залишилися б наостанок — поряд із товстим хлопчиною й тим, що має ногу в гіпсі. їхня безпорадність, напевно, була частиною плану, а я ніяк не міг уторопати, в чому цей план полягає.
Нарешті ми дісталися до обшарпаної кав’ярні в Клеркенвелі. Тут — уперше за увесь цей час — я помітив, що Дженкінс трохи змінився. Досі він здавався безжурним, упевненим, недбалим, а зараз, перш ніж увійти, зупинився перед дверима — ніби набираючись сміливості. Пригладив волосся, поправив краватку й навіть дістав з кишені люстерко, щоб оглянути прищик на підборідді. І лише тоді зайшов до кав’ярні.
Це вже було цікаво. Виходить, зараз він розмовлятиме не з нижчими й не з рівними. Можливо, всередині на нього чекає сам таємничий пан Гопкінс… Треба подивитися.
А це означало, що мені слід перемінити свою жалюгідну горобину подобу.
Двері кав’ярні були зачинені, вікна — так само. З невеличкої щілинки під дверима струменів жовтий промінець світла. Застогнавши з відчаю, я перетворився на кучеряву хмарку диму, що втомлено просочилася до щілини.
Задушливо пахло кавою, цигарками та смаженою шинкою. Хмарка диму зазирнула під двері, знялася трохи вище й озирнулася. Все здавалося трохи розмитим — після перетворення очі в мене бачили ще гірше, ніж досі, — проте я зумів розгледіти Дженкінса: він сідав до столика біля стіни, де на нього вже чекала якась темна постать.
Хмарка диму пропливла через кімнату, обережно петляючи між ніжками стільців і черевиками відвідувачів. Мені спала на думку неприємна річ; зупинившись під одним із столиків, я послав уперед Імпульс — щоб перевірити, чи немає там ворожої магії[36]. Ждучи його повернення, я намагався придивитися до Дженкінсового сусіда, але той сидів до мене спиною, тож я не міг розібрати жодних подробиць.
Імпульс повернувся — яскраво-помаранчевий, із червоними прожилками. Я похмуро дивився, як він тьмяніє. Значить, магія тут є — і до того ж потужна.
Що ж мені тепер робити? Якщо я втечу з кав’ярні, це нічим не допоможе мені дізнатися про Дженкінсові плани — а для мене це єдиний спосіб заробити собі відпочинок. Якщо темна постать — справді Гопкінс, я зможу його вистежити, повернутися до Мендрейка — і на світанку буду вже вільний. Будь-що — чого б то не коштувало — я мусив залишитися.
Гаразд. Без зусиль та ризику, як то кажуть, і Прагу не побудуєш[37]. Мовчки звиваючись, хмарка диму пробиралась між столиками, все ближче й ближче до того місця, де сидів Дженкінс. Біля передостаннього столика я зібрався на силі, заховавшись у бганці пластикової скатертини, — і обережно визирнув.
Звідси мені було краще видно незнайомця, хоч він і досі сидів до мене спиною. Він був убраний у довге пальто й капелюх із широкими крисами, що ховав його обличчя.
36
Імпульс скидається на маленьку синьо-зелену кульку, завбільшки з ліщиновий горішок; його видно лише на сьомому рівні. Стрімко петляючи, він пролітає певну відстань — і нарешті повертається до того, хто його послав. Його вигляд після повернення свідчить про рівень магії на його шляху: якщо кулька залишилася синьо-зеленою, це означає, що все гаразд; якщо вона жовта — є незначні сліди магії; якщо помаранчева — наявні потужні закляття, а якщо червона чи фіолетова — я прошу вибачення й тікаю.
37
Будував її, щоправда, не зовсім я. Загони бісів, які я скликав до себе на службу, гарували день і ніч, а я тим часом лежав собі в гамаку на безпечній відстані, милуючись зоряним небом.