Ми проминули «Куточок зрадників», де перед натовпом роззяв у скляному ящику висіло кілька заколотників. Поряд, у сусідній призмі, хилитався огидний чорний демон, видимий на першому рівні. Демон гарчав і кидався на стінки, погрожуючи кулаком переляканому людові. Далі було влаштовано сцену — над нею висів транспарант із назвою п’єси: «Зрадники з колоній подолані!» Актори бігали сценою, викладаючи офіційну історію війни за допомогою гумових мечів і демонів з пап’є-маше. Усюди, куди не кинеш оком, усміхнені дівчата роздавали свіжі випуски «Справжніх історій про війну». Серед усього цього галасу, світла й безупинної штовханини було неможливо навіть думати — не те, що висувати якісь послідовні аргументи проти війни[44].
Усе це я вже бачив — і до того ж багато разів. Через те я зосередився тільки на тому, щоб учепитись як слід за найманця, який звернув з центральної алеї й подався неосвітленими газонами до ставка, що розкинувся між деревами.
Ставок був невеличкий; удень його зазвичай щільно засиджували качки, а поміж ними, в узятих напрокат човниках, плавали дітлахи. Вночі, однак, він видавався більш мовчазним і таємничим. Його береги губились у темряві й заростях очерету. Над водою висіли містки на східний кшталт, що вели до тихих острівців. На одному з цих острівців височіла китайська пагода. Перед пагодою була дерев’яна веранда, що нависала над самісінькою водою.
Саме туди й поспішав найманець. Він пройшов розцяцькований місток, гучно тупаючи по дошках. Попереду, на темній веранді, я помітив людську постать: над її головою, на вищих рівнях, ширяли зловісні тіні.
Час бути обережним. Якщо я й далі сидітиму на чоботі, мене помітить навіть найпридуркуватіший біс. Проте це не завадить мені підібратися ближче й підслухати розмову. Під містком стриміли зарості очерету, чорні й густі. Чудове місце для засідки! Ящірка відчепилась від чобота — й стрибнула в очерет. Через кілька секунд, після ще однієї болісної переміни подоби, невеличка зелена змійка попливла до острівця, пробираючись між гнилими стеблами.
Згори долинув голос найманця, тихий і шанобливий:
— О, пане Гопкінсе!
В очереті виявилась прогалина. Змійка обвилася круг обламаної гілки, що стирчала з води, й піднялася вище, зирячи в бік веранди. Там стояв найманець, а з ним — інший чоловік, невисокий, сутулий, що ляснув найманця по руці на знак дружнього привітання. Я напружив утомлені очі. На мить переді мною промайнуло його обличчя: мляве, невиразне, яке важко навіть запам’ятати. То чому ж мені це обличчя видалося знайомим — і змусило мене здригнутись?..
Обидва відійшли вглиб веранди й зникли з очей. Сиплючи прокльонами, змійка рушила далі, витончено звиваючись між очеретинами. Ще трохи… Якби мені почути Гопкінсів голос, уловити хоч найменший натяк!..
Десять стеблинок раптово поворухнулись, і від стіни очерету відділились п’ять високих сірих тіней. Десять тоненьких ніг зігнулись і випростались. Усе це відбулося без жодного звуку: щойно я був на ставку сам-один, аж тут зненацька п’ять чапель кинулись на мене, мов світло-сірі привиди, клацаючи дзьобами-мечами й виблискуючи червоними очима. Їхні крила били по воді, відрізаючи дорогу до відступу, кігті націлялись у бідолашну змійку, а дзьоби готувались ухопити її… Я крутнувсь — і блискавично пірнув у воду. Чаплі, однак, виявились іще спритніші: один дзьоб учепився мені в хвіст, а ще один зімкнувся на моєму тілі біля самісінької голови. Дві чаплі змахнули крилами й знялись у повітря, а я хилитався між ними, мов черв’як.
Я перевірив своїх супротивників на сімох рівнях: то були фоліоти — всі п’ятеро. За звичайних обставин я оздобив би їхнім пір’ям ціле місто, та в моєму нинішньому стані було важко боротись навіть із одним. Я відчув, як моя сутність розривається на шматки.
Я боровся, видирався й викручувався. Плювався отрутою на всі боки. Гнів переповнив мене, піддавши трохи сили. Я перемінив подобу, обернувшись маленьким слизьким вугром. Вугор вислизнув із дзьобів—і полетів униз, у рятівну воду.
Ще один дзьоб…
Клац! Довкола запанувала темрява.
Це вже було вкрай недоречно. Нещодавно я поласував бісом, а тепер ковтнули мене самого! Довкола заклубочилася чужа сутність. Я відчував, як вона починає роз’їдати мене…[45]
Вибору в мене не було. Зібравши всі свої зусилля, я застосував Вибух.
Вийшло надто гучно й брудно, однак бажаного я домігся. Дрібні шматочки фоліота дощем полетіли вниз, а я — разом з ними, в подобі невеличкої чорної перлини.
44
За більшою частиною цих заходів я відчував Мендрейкову руку — властиву йому увагу до подробиць, поєднану з театральністю, якої він навчився від свого приятеля, драматурга Мейкпіса. Чудове сполучення брутального з витонченим. Особливо цікавий був полонений «американський» демон: я навіть подумав, що його навмисне викликав хтось із членів уряду.
45
За таких обставин треба діяти якнайшвидше, поки тебе не всотали цілком. Слабкі істоти, поглинуті могутнішими, не мають жодного шансу, а я був до цього небезпечно близький.