— Лише тимчасово, — Мендрейк махнув рукою, прошепотів закляття — і їх огорнув Пузир Мовчання, що зробив їхні слова нечутними для натовпу, який саме сунув до вестибюлю з дверей, що вели в садок. Гості досі були в масках: Мендрейк бачив сліпучі кольори, незвичні чудернацькі подобизни, порожні щілини замість очей. Вони з Фаррар були єдиними чарівниками без масок, і це змушувало його почуватися голим і безпорадним. Ба більше — він розумів, що йому справді нема чого відповісти на її гнівні докори, бо це все й самого його захопило зненацька. І це, врешті-решт, розлютило його.
— Не хвилюйтеся, будь ласка, — холодно відповів він. — Я поводжуся зі своїми рабами так, як сам вважаю за потрібне.
Панна Фаррар шалено зареготала:
— Авжеж! Із вашими рабами… чи, може, друзями?
— Послухайте-но…
— Годі! — вона відвернулась. — Багато хто дошукувавсь у вас якихось вад, пане Мендрейку, і я несподівано знайшла цю ваду! Дивовижно! Ніколи б не подумала, що ви — такий сентиментальний дурень!
Змахнувши полами пальта, вона величним кроком пройшла крізь Пузир — і, не озираючись, покинула вестибюль.
Мендрейк дивився їй услід. Він глибоко зітхнув, а тоді, знищивши одним-єдиним словом Пузир Мовчання, з головою занурився в море галасу, марноти та схвильованих чуток.
Частина третя
Пролог
Александрія,
125 р. до Р. Х.
Того ранку — як, власне, й кожного — біля дверей мого господаря Птолемея юрмилась невеличка купка прохачів. Вони з’явились туди ще вдосвіта — й стояли, загорнуті в свої накидки, з посинілими ногами, тремтячи від холоду, терпляче ждучи світанку. Коли над річкою розлилося сонячне сяйво, слуги чарівника відчинили двері й заходилися пускати прохачів усередину по одному.
Того ранку — як, власне, й кожного — йому зачитували довгий список скарг, образ та справжнього горя. Декому він допомагав порадою. Декому — здебільшого тим, хто був сповнений відвертої жадібності, — відмовляв. Іншим обіцяв щось зробити — й виконував ці обіцянки. Численні біси й фоліоти випурхували з вікон і кружляли над цілим містом з дорученнями. Навіть шляхетні джини вирушали за його наказами — і, в свою чергу поверталися. Кілька годин поспіль туди-сюди снував нескінченний потік духів. Справ у господарстві Птолемея вистачало всім.
Нарешті, о пів на дванадцяту двері було зачинено й замкнено. Чарівник Птолемей вийшов з дому (бічним ходом, щоб не потрапити на очі запізнілим прохачам) і вирушив до Александрійської бібліотеки, щоб знов узятися за свої студії.
* * *
Ми йшли двором, що прилягав до бібліотеки. Була обідня пора, тож Птолемей схотів купити на ринку біля пристані хліба з анчоусами. Я простував за ним у подобі єгипетського писаря — голомозого, з волохатими ногами, — й ми жваво сперечалися про філософію світів[46]. Дорогою нас обігнали кілька вчених — заклопотаних бесідою греків, худорлявих римлян з вогненними очима й вишкрябаною до білого кольору шкірою, темношкірих набатеїв та люб’язних дипломатів з Мерої й далекої Парфії. Усі вони поз’їжджалися сюди, щоб зачерпнути знання з глибоких єгипетських криниць. Коли ми вже наближалися до виходу з бібліотечного двору, з нижньої вулиці заревіли сурми — і нагору зійшов сходами невеликий загін вояків з прапорцями кольорів Птолемея на списах. Вояки розступились, і перед нами з’явився Птолемеїв двоюрідний брат — царський син і спадкоємець єгипетського престолу. Він поволі, розвальцем піднімався сходами. За ним плентався натовп фаворитів — блюдолизів та облесників[47]. Ми з господарем зупинились і схилили голови в звичному шанобливому уклоні.
— О, братику!
Царський син зупинився. Сорочка міцно обтягала його черево, й там, де під час недовгої прогулянки виступив піт, видніли вологі плями. Обличчя в нього набрякло від вина, аура аж западалась від пияцтва. Очі під опухлими повіками скидались на дві потерті монети.
— О, братику! — повторив він. — Я саме проходив тут — вирішив завітати до тебе…
Птолемей знов уклонився:
— Звичайно ж, це велика честь для мене, володарю.
— Ану, думаю, подивлюся, де ти тут ховаєшся — замість того, щоб перебувати біля мене… — він тяжко відсапнув. — Біля мене, як личить відданому родичеві…
Фаворити захихотіли.
— Філіп, Александр та інші мої брати — всі по місцях, — провадив принц, затинаючись на кожному слові. — Б’ються за нас у пустелі, служать послами в князівствах на сході й на заході… Вони доводять свою вірність нашій династії. А ти? — він помовчав, жмакаючи вологу матерію своєї сорочки. — Чи можемо ми довіряти тобі?
46
Він стверджував, що будь-який зв’язок між світами не є випадковим: тому й чарівникам, і духам слід прагнути глибшого розуміння сенсу цього зв’язку. Я, м’яко кажучи, вважав цю ідею за цілковиту нісенітницю. Та незначна взаємодія, що існує між нашими світами, є лише огидним відхиленням (що виявляється в поневоленні нас, джинів), якого належить позбутись якнайшвидше. Наша суперечка пожвавилась, і якщо я не вдався до земних грубощів, то лише тому, що піклувався про чистоту стилю наукової дискусії.
47
Серед них були старші жерці, вихідці з вельможних родин, товариші по чарці з сусідніх шинків, професійні борці, бородата жінка й карлик-блазень. Апетити принц мав добрячі, а смаки — нерозбірливі, тож коло його спілкування завжди було якнайширше.