— Твій двоюрідний брат розставив тенета набагато ширше. Він частенько пиячить із римськими послами — а я чув, що саме в Римі зараз і відбувається найцікавіше. Наймізерніший чарівник — звідси до берегів Тигру — прагне потрапити туди, шукаючи слави.
Птолемей стенув плечима:
— То мій братик ладен геть-чисто продатися римлянам? Навіщо їм тоді нападати на мене?
— Для того, щоб він став їхнім вічним боржником. А мене тим часом знищать! — я сердито дихнув сірчаною хмаринкою: ця схибленість мого господаря на своїй улюбленій науці могла розлютити будь-кого. — Тобі добре! — провадив я. — Ти можеш викликати скільки завгодно джинів, щоб урятувати свою шкіру! А що тоді станеться з нами — тобі начхати!
Я загорнувся в свої крила, мов ображений кажан, і повис на сволоку.
— Рехіте! Але ж ти вже двічі рятував мені життя! Ти ж знаєш, який я тобі вдячний!
— Слова, слова, слова… Бридня це все![51]
— Це несправедливо! Ти знаєш, над чим я працюю. Я хочу осягнути механізми, які розділяють нас, людей, і джинів. Я прагну відновити рівновагу, встановити між нами довіру!..
— Еге ж. А я тим часом прикриватиму тобі спину й виноситиму твій нічний горщик!
— Оце вже неправда! Мій горщик виносить Анхотеп. Я ніколи…
— Я маю на увазі інше! Ось що я хочу сказати: поки я у вашому світі, я в пастці. Пастка може бути більш чи менш тісна. Але довіра тут неможлива!
Біс зиркнув очима крізь перетинку крила й видихнув ще одну сірчану хмарку.
— Може, годі вже? Мені в цій кімнаті ще спати… То ти сумніваєшся в моїй щирості?
— Якщо хочеш знати мою думку, господарю, то всі ці розмови про примирення між нашими народами — дурні балачки!
— Он як? — голос мого господаря посуворішав. — Гаразд, Рехіте. Я приймаю твій виклик. Я вважаю, що мої дослідження наближаються до моменту, коли я зможу не лише говорити, а й діяти. Як ти знаєш, я вивчав розповіді про північні племена. Там є звичай, щоб духи й чарівники зустрічались на півдорозі. Судячи з того, що ти й інші джини розповідали мені, я доможуся більшого.
Він кинув геть келих, підхопився й почав походжати кімнатою.
Біс стривожено згорнув крила:
— Про що це ти? Щось я тебе не розумію…
— В цьому немає потреби, — відповів хлопчина. — Головне в іншому. Коли все буде готово, я зможу зрозуміти тебе.
13
Недоречний випадок, що стався в Ричмонді під час прийому в прем’єр-міністра, відбувся так блискавично, що знадобився час, аби розібратися, що ж там урешті трапилось. Свідків серед гостей виявилось небагато, бо тільки-но вгорі, в небі, розпочалася сутичка, люд здебільшого кинувся ховатися до трояндових кущів чи декоративних ставків. Проте після того, як пан Деверо зібрав чарівників, відповідальних за безпеку садиби, а ті — в свою чергу — викликали демонів, які охороняли садок, помалу склалася послідовна картина пригоди.
Судячи з усього, сигналізація спрацювала, коли якийсь джин у подобі кульгавого жабеняти продерся крізь охоронні тенета. За ним гналася велика зграя демонів, що наполегливо переслідували свою жертву, яка тікала газонами. Демони-охоронці хутко приєдналися до сутички, сміливо атакуючи все, що тільки рухалось, тож один чи двоє прибульців невдовзі були знищені — разом з трьома гостями, помічником ключника й численними античними статуями на південних газонах, де жабеня намагалося сховатись. За всім цим шарварком жабеняті врешті пощастило втекти, пробравшися до будинку; тоді решта прибульців повернули назад і зникли. Хто вони були — й хто були їхні господарі, — залишилось невідомим.
Що ж до господаря жабеняти, то його встановили досить швидко. Надто багато людей бачили те, що відбувалось у вестибюлі, щоб не впізнати Джона Мендрейка. Невдовзі по півночі його покликали до пана Деверо, пана Мортенсена й пана Коллінса — трьох старших міністрів, що досі перебували в садибі, — де Мендрейк зізнався, що дозволив зазначеному джинові повернутися до нього в будь-яку хвилину. Під суворим допитом панові Мендрейку довелося викласти деякі подробиці операції, до якої був залучений його демон. Спливло ім’я пана Клайва Дженкінса, і п’ять горл негайно вирушили до його лондонського помешкання. Через кілька хвилин вони повернулись: пана Дженкінса не було вдома, і місце його перебування встановити не вдалося.
Оскільки Мендрейк нічого не знав про те, що пощастило з’ясувати його джинові, а викликати постраждалого Бартімеуса просто зараз — означало знищити його сутність, не одержавши жодної відповіді, — цю справу поки що відклали. Мендрейк дістав наказ з’явитись на засідання Ради через три дні й викликати свого раба на допит.